ЗАГАЛЬНА ПСИХОЛОГІЯ


Тема. Предмет, завдання, методи психології

 

План

1. Визначення психології як науки, її основні принципи, завдання та значення.

2. Предмет психології як науки.

3. Зв'язок психології з іншими науками.

4.  Основні галузі психології.

5. Методи психології.

 

 Література

 

1. Введение в психологию / Под ред. А.В. Петровского. – М. : Академия, 1996. – 496 с.

2. Загальна психологія: Підруч. для студ. вищ. навч. закладів /                         С.Д. Максименко, В.О. Зайчук, В.В. Клименко, В.О. Соловієнко. За заг. ред. С.Д. Максименка. – К. : Форум, 2000. – 543 с.

3. Корольчук М.С., Криворучко П.П. Історія психології: Навч. посібник – К. : Ельга, Ніка-Центр, 2004. – 248 с.

4. Маклаков А.Г. Общая психология: Учебник для вузов. – СПб. : Питер, 2005. – 583 с.

5. М’ясоїд П.А. Загальна психологія: Навч. посібник. – К.: Вища школа, 2000. – 479 с.

6. Немов Р.С. Психология: Учебник: В 3-х кн. – Кн. 1: Общие основы психологии. – М. : Владос, 2001. – 688 с.

7. Общая психология. Курс лекций / Сост. Е.И. Рогов. – М.: ВЛАДОС, 1995. – С. 81 – 86.

8. Психологія: Навч. посіб. / О.В. Винославська, О.А. Брусенко. – К.: ІНКОС, 2005. – 352 с.

9. Психологія / Ю.Л. Трофімов, В.В. Рибалка, П.А. Гончарук. – К.: Либідь, 2003. – 560 с.

10. Психология и педагогика. Учеб. пособие / Под ред. К.А. Абульхановой, Н.Н. Васильевой, Л.Г. Лаптева,

В.А. Сластенина. – М.: Совершенство, 1998. – 320 с.

  

1. Визначення психології як науки, її значення, основні принципи, завдання

 

Психологія (грец. psyche – душа, logos – наука) – наука про психіку і закономірності її прояву та розвитку, це область знань про внутрішній психічний світ людини.

У системі наук, психології має бути відведене особливе  місце, адже по-перше, це наука про саме складне, що на сьогоднішній день відоме людству. Адже психіка – це «властивість високоорганізованої матерії». Якщо мати на увазі психіку людини, то до слів «високоорганізована матерія» потрібно додати слово «сама»: адже мозок людини це сама високоорганізована матерія», відома нам.

По-друге, у психології якби зливаються об’єкт і суб’єкт пізнання. Щоб пояснити це, приведемо приклад. Ось народжується на світ людина. Спочатку, у немовлячому віці, вона не усвідомлює і не пам’ятає себе. Однак її розвиток йде швидкими темпами. Формуються її фізичні і психічні здібності; вона вчиться ходити, бачити, розуміти, говорити. За допомогою цих здібностей вона пізнає світ; починає діяти у ньому; розширюється коло її спілкування. І ось поступово з глибини дитинства, приходить до неї, поступово наростає особливе відчуття –відчуття власного «Я». У підлітковому віці, воно починає набувати усвідомленої форми. Зявляються запитання: «Хто я? Який я?», а пізніше  «Навіщо я?». Ті психічні здібності і функції, які слугували дитині засобом для ознайомлення з зовнішнім світом – фізичним і соціальним, перетворюються в пізнання самої себе; вони самі стають предметом осмислення і усвідомлення.

Психологія вже зараз накопичила багато фактів, які показують, як нове знання людини про себе, робить її іншою: змінює її відношення, мету, її стани і найрізноманітніші переживання.

☺ Слово «психологія» у перекладі з древньогрецького означає «наука про душу». Існує легенда, за якою грецький бог Ерот покохав земну дівчину Психею, що було заборонено небожителям. Тому мати Ерота Афродіта змусила дівчину пройти складні випробування. У процесі їх подолання дівчина вразила богів Олімпу своєю наполегливістю, тому останні звернулись до Зевса з проханням допомогти. Верховний бог дав згоду, і Психея була переведена у ранг богині, що дозволило їй укласти у шлюб із Еротом. Психея, набувши безсмертя, стала символом душі.

Будь-які дослідження, що здійснюються психологією, базуються на таких керівних положеннях – принципах:

а) принцип детермінізму – психіка визначається способом життя і змінюється зі зміною зовнішніх умов;

б) принцип єдності свідомості й діяльності – свідомість і діяльність перебувають у нерозривній єдності; свідомість утворює внутрішній план діяльності людини;

в) принцип розвитку – психіку можна правильно зрозуміти, якщо розглядати її у безперервному розвитку, як процес і результат діяльності.

 

Значення психології:

1.   Психологічні знання необхідні для глибшого розуміння себе та інших.

2.   Психологічні знання необхідні для самовдосконалення, пристосування до змін у навколишньому середовищі (Знання психології створює базу для самовиховання та впливу на інших людей. Професія педагога передбачає оволодіння психологічними знаннями. Без психології неможливо реалізувати особистісний підхід у роботі з учнями. «Якщо педагогіка хоче виховувати людину в усіх відношеннях, – зазначав видатний педагог К.Д. Ушинський, – то вона повинна спочатку пізнати її також в усіх відношеннях).

3.   Вивчення психології потрібне для підвищення ефективності власної професійної діяльності, найповнішого використання особистісного потенціалу людини, налагодження стосунків між членами трудового колективу та між людиною і технікою.

 

Існує декілька джерел психологічних знань:

-        народна,  життєва або побутова психологія (склалась упродовж тисячоліть має обмежену сферу використання – міжлюдські стосунки, які вона успішно регулює);

-        релігійна психологія (характеризується спрямованістю до Божества, базується на вірі у певні постулати духовного життя);

-        парапсихологія (сукупність нетрадиційних поглядів на незвичайні явища та «таємниці» психіки, зокрема такі, як екстрасенсорне сприймання, ясно бачення, дистанційна дія тощо. Парапсихологічні явища неможливо визначити як об’єктивно існуючі, дати їм науковий опис, пояснити їхню природу. Тому ці явища залишаються поза предметом наукової психології);

-        наукова психологія (за допомогою спеціальних методів розглядає і вивчає об’єктивні, реально існуючі психічні явища і факти, вона виявляє особливості, закономірності побудови та розвитку психіки).

Студент має надавати перевагу науковій психології.

 

Завдання сучасної психології:

1.                Науково-дослідні завдання передбачають вивчення об’єкта науки на різних рівнях (дослідження вікової динаміки психічних процесі, властивостей).

2.                Діагностичні завдання мають на меті виявити рівень розвитку психіки особистості, оцінити відхилення у психічному розвитку порівняно з віком і досвідом, визначити потенційні можливості розвитку тощо.

3.                Корекційні завдання спрямовані на виправлення дефектів у психічному розвитку, усунення причин, що призводять до таких дефектів, організацію психологічного тренінгу тощо. Ці завдання виконують науковці-психологи та практичні психологи(які працюють у школі, промисловості, спорті.

 

2. Предмет психології як науки

Психологія має тривалу історію свого розвитку – з часів античності розвивалась у межах філософії. При чому становлення психології як самостійної науки пов’язують з кінцем ХІХ століття, коли активно розвивалась природнича наука.

Офіційним роком заснування психології як самостійної науки вважають 1879, коли в Німеччині у місті Лейпциг Вільгельм Вундт відкрив першу психологічну лабораторію. У ній вивчались відчуття, сприймання, час реакцій людей на різні подразники. Відразу зазначимо, що предмет вивчення психології протягом історії її розвитку змінювався.  За зміною предмету вивчення психології у її розвитку виокремлюють такі періоди:

а) з античних часів до середини ХVІІ століття – предмет вивчення – душа: у працях відомих філософів (Геракліт, Демокрит, Аристотель, Платон, Анаксагор та ін.) ідеться про співвідношення душі й тіла, про складові душі, про її властивості, рівні розвитку тощо;

б) із середини ХVІІ століття до кінця ХІХ століття – предмет вивчення – свідомість: визначення свідомості як предмету психології бере свій початок з ідей Рене Декарта про те, що найсуттєвішим є те, що думає людина, переживає у кожен  конкретний момент часу, а отже, досліджувати треба свідомість. Як метод дослідження запропонував інтроспекцію – самоспостереження. Вважав, що тільки сама людина може пізнавати себе;

в) початок ХХ століття – предмет вивчення – поведінка: поведінка як предмет психології постала у зв’язку з дослідженнями американських учених Едварда Лі Торндайка, Джона Брадауса Уотсона та ін. Вони звернули увагу на те, що вивчення свідомості з допомогою інтроспекції не дає достовірних результатів та ставить під сумнів їх об’єктивність. Тому вивчати потрібно те, що можна досліджувати з допомогою об’єктивних методів, наприклад, спостереження, а саме – поведінку;

г) ХХ століття і до наших днів – предмет вивчення – психіка, психічні явища.

Нині предметом вивчення психології є психіка та психічні явища як окремої людини, так і таких, що спостерігаються у групах.

Психіка – це властивість високоорганізованої живої матерії, яка полягає в активному відображенні суб’єктом об’єктивного світу, у побудові суб’єктом картини цього світу і регуляції на цьому підґрунті поведінки та діяльності.

Психічні явища на рівні окремої людини поділяються на такі види:

1) психічні процеси (динамічне віддзеркалення дійсності в різних формах психічних явищ). Вони забезпечують формування знань і первинну регуляцію поведінки і діяльності людини.

- пізнавальні – процеси, пов’язані зі сприйманням і переробкою інформації: відчуття, сприймання, пам’ять, уява, мислення, мовлення, увага;

- емоційні – емоції, почуття;

- вольові – воля (найбільш яскраво проявляється у ситуаціях, пов’язаних із прийняттям рішень, подоланням труднощів, управлінням своєю поведінкою);

2) психічні властивості (це найбільш істотні особливості особистості, що забезпечують певний кількісний і якісний рівень діяльності й поведінки людини): спрямованість, темперамент, здібності, характер;

3) психічні стани – уважність, байдужість, спокій, схвильованість, піднесення, зацікавленість страх, бадьорість, сум, стрес, релаксація та ін. (характеризують стан психіки в цілому; мають свою динаміку: тривалість, стійкість, інтенсивність; впливають на хід результат психічних процесів і можуть сприяти чи гальмувати діяльність). пригнічення,

 

 3. Зв’язок психології з іншими науками

 Психологія пов’язана з такими науками:

1) філософією – питання психології тривалий час вивчались у межах філософії; сьогодні є наукові проблеми, які розглядаються як з позиції психології, так і філософії (поняття особистісного сенсу, мети життя, світогляд, моральні цінності та ін.);

2) соціологією – спостерігається взаємна підтримка на рівні методології. Так, соціологія запозичує із соціальної психології методи вивчення особистості й людських стосунків. Психологія використовує у своїх експериментальних дослідженнях прийоми збору наукової інформації, що є традиційно соціологічними (опитування, анкетування);

3) педагогікою – виховання й навчання дітей не може не враховувати психологічних особливостей особистості (однак, на відміну від психології, яка розвивалась у межах філософії, педагогіка формувалась із самого початку як самостійна наука; і нині між психологами й педагогами немає чіткого взаєморозуміння). На початку ХХ століття існувала й розвивалась комплексна наука про дітей, їх навчання і виховання – педологія, у ній співпрацювали педагоги, психологи, медики, фізіологи; існували наукові центри, де готували педологів, наукові лабораторії, у яких спеціалістами різних напрямів розроблялись проблеми дитинства;

4) історією – у психології використовується історичний метод – для розуміння природи будь-якого психічного явища потрібно простежувати його розвиток (як на рівні людини, так і на рівні людства);

5) технічними науками – людина є безпосереднім учасником усіх технологічних і виробничих процесів, без її участі неможливо організувати виробничий процес; завдяки діяльності психологів створюються зразки техніки, які враховують психічні і фізіологічні можливості людини (інакше могли б бути створені технічні зразки, які ніколи б не змогла експлуатувати людина);

6) з медичними та біологічними науками – більшість психічних явищ (насамперед, психічних процесів) мають фізіологічну зумовленість, тому знання, отримані фізіологами й біологами, використовуються у психології, для кращого зрозуміння тих чи інших психічних явищ; сьогодні добре відомі факти психосоматичного й соматопсихічного взаємовпливу, психічний стан індивіда відображається на його фізіологічному стані, а в певних ситуаціях психічні особливості можуть сприяти розвитку того чи іншого захворювання, і навпаки, хронічне захворювання позначається на психічному стані хворого; враховуючи тісний зв’язок психічного й соматичного, у сучасній медицині активного розвитку набули методи психотерапевтичного впливу, які використовують “лікувальні властивості” слова. Таким чином, психологія тісно пов’язана з різними сферами науки й практики. Всюди, де задіяна людина, є місце психології. Тому з кожним роком психологія набуває все більшої популярності, поширення, а це призводить до виникнення різноманітних галузей  психології.

 

4.  Основні галузі психології

 

До XVII психологія розвивалась як складова філософії, а у XVIIІ ст.. почався поділ психології на окремі галузі знань. Сучасна психологія являє собою цілісну систему, до якої входить понад три десятки галузей психологічних знань.

Галузі психології – сфери науково-психологічних досліджень та практичного застосування психологічних знань, що відносно самостійно розвиваються.

Кожні 4-5 років з’являються нові галузі психології. Їх виникнення зумовлене впровадженням психології у всі сфери наукової і практичної діяльності, появою нових психологічних знань.

Усі галузі психології можна розділити на дві групи: фундаментальні та прикладні.

Фундаментальні (загальні) – базові, мають загальне значення для розуміння і пояснення різних психічних явищ, в тому числі поведінки людей, незалежно від того, якою діяльністю вони займаються. Це база, яка об’єднує усі галузі психологічної науки і є основою для їх розвитку. Тому їх об’єднують терміном «загальна психологія».

Прикладні (спеціальні) – галузі науки, досягнення яки використовуються на практиці. Вирішують конкретні завдання у межах свого напряму. У деяких випадках досягнення прикладних галузей може мати фундаментальний характер, це робить необхідним використання отриманого знання у всіх галузях і напрямах. Прикладні галузі психології:

- педагогічна психологія – галузь психологічної науки, що вивчає психологічні проблеми навчання і виховання, вивчає умови, які забезпечують оптимальний ефект навчання, питання врахування індивідуальних особливостей учня при побудові навчального процесу і взаємин вчителя та учня, а також взаємин всередині навчального колективу;

- вікова психологія – вивчає закономірності етапів психічного розвитку й формування особистості від народження до старості; розділи вікової психології: психологія дитинства, психологія юності, психологія зрілого віку, геронтопсихологія; вивчає вікову динаміку психічних процесів;

- диференціальна психологія – галузь психології, яка вивчає відмінності як між індивідами, так і між групами, а також причини й наслідки цих відмінностей;

- соціальна психологія – вивчає закономірності поведінки і діяльності людей, зумовлені фактом їх включення у групи, а також психологічні характеристики самих груп;

- політична психологія – вивчає психологічні компоненти політичного життя і діяльності людей, їх настрої, думки, почуття, ціннісні орієнтації;

- психологія мистецтва – галузь психологічної науки, предметом якої є властивості й стани особистості чи групи осіб, що зумовлюють усвідомлення й сприймання художніх цінностей, вплив цих цінностей на життєдіяльність окремої особистості в цілому;

- медична психологія – вивчає психологічні аспекти гігієни, профілактики, діагностики, лікування, експертизи й реабілітації хворих; у її сферу входять питання, пов’язані з виникненням, розвитком і перебігом хвороби, впливом тих чи інших хвороб на психіку людини і, навпаки, впливом психіки на хворобу;

- інженерна психологія – галузь психології, яка досліджує процеси і засоби взаємодії між людиною і машиною.

Інші галузі психології: спортивна психологія, юридична психологія, авіаційна й космічна психологія, військова психологія, експериментальна психологія, психологія праці, психологія управління, психологія мас, етнічна психологія, консультативна психологія тощо.

 

5. Методи психології

 

Методи психології – це ті прийоми та засоби, за допомогою яких дослідники-психологи отримують достовірні відомості, що використовуються далі для побудови наукових теорій та вироблення практичних рекомендацій. Методи психології мають на меті не тільки фіксувати факти, а й пояснювати, розкривати їх сутність.

Виокремлють так звані спеціальні методи психології (з їх допомогою виявляють суттєві факти, закономірності й механізми психіки):

Основні методи психології:

а) спостереження (під спостереженням розуміють цілеспрямоване вивчення поведінки і діяльності особистості в природних ситуаціях, засноване на їх безпосередньому сприйманні).

Об'єктивне спостереження  здійснюється психологом-спостерігачем.

 План і програму такого спостереження складають виходячи з цілей та завдань психологічного дослідження. Об'єктивне спостереження може бути реалізоване у двох формах:

а) у формі простого спостереження, за якого спостерігач особисто в ситуації участі не бере, а люди, яких він спостерігає, про це не знають;

б) у формі включеного спостереження, коли дослідник адаптується до певного соціального оточення і люди, яких спостерігають, мають можливість з ним взаємодіяти.

Усі отримані в процесі спостереження факти, які стосуються об'єкта дослідження, обов'язково реєструються. Якість реєстрації залежить від досвіду й кваліфікації спостерігача. Щоб зменшити суб'єктивний вплив спостерігача, використовують технічні засоби: магнітофони, фотоапарати, відеокамери. Окрім того, об'єктивність спостереження зростає при збільшенні його тривалості та паралельному використанні інших методів дослідження психічних явищ.

·      Спостереження (спостерігаємо за діями, жестами, виразом обличчя, позою, мовленнєвими реакціями).

·       визначення мети, завдань, об’єкта  і предмета спостереження;

·       природні умови (учні не повинні знати, що за ними спостерігають)4

·       наявність плану;

·       фіксування;

·       ведення дослідником щоденника;

·       опрацювання і аналіз результатів;

·       чіткість і тривалість спостереження.

Недоліки: дослідник займає пасивну позицію, застосування методу вимагає тривалого часу, майже неможливий кількісний аналіз, що знижує надійність результатів.

б) Експеримент. Одним з основних методів наукового психологічного дослідження є експеримент. На відміну від спостереження, експеримент передбачає активний вплив дослідника на досліджувані психічні явища через окремі керовані і контрольовані дослідником чинники.

Розрізняють лабораторний і природний експерименти. Перший проводять у спеціально створених умовах, де апаратура дозволяє досліджувати взаємодію сенсорних, моторних, інтелектуальних, характерологічних компонентів і таким чином вивчати діяльність людини в цілому.

У природному експерименті поєднуються активність методу експерименту і природність методу спостереження: дослідник створює умови, що викликають бажане явище, а зміст звичних для людини умов лишається без змін.  Природний експеримент дає змогу вивчати розвиток підростаючої особистості, її психічні процеси і властивості в ігровій, навчальній та трудовій діяльності.

Обидва методи можуть мати констатуючий або формуючий характер. Експеримент констатуючого характеру вивчає рівень розвитку окремих якостей особистості або готовності до професійної діяльності в цілому. Формуючий експеримент спрямований на вивчення й розвиток професійних якостей в умовах цілеспрямованих виховних впливів.

Важливою перевагою методу експерименту є можливість повтору з метою накопичення кількісних даних про типовість явища, що досліджується. Водночас     умови експерименту можуть призвести до порушення природного плину діяльності людини, внаслідок чого можливі помилкові висновки.

Переваги й недоліки методу слід враховувати при розробці програм дослідження.

·      Метод експерименту

·      створення дослідником умов;

·      контроль за перебігом експерименту;

·      можна впливати на досліджуваного та виявляти приховані процеси, властивості, встановлювати закономірні зв’язки між ними.

Процедура експерименту передбачає:

1)      вибір об'єкта і предмета дослідження та чітко фіксованих показників вияву психічного явища;

2)      побудову і формулювання гіпотези дослідження ;

3)      організацію спеціальних умов діяльності  що відповідає гіпотетично окресленій системі складових об'єктивної діяльності;

4) реєстрацію реакцій досліджуваного на вплив (фіксування параметрів незалежної змінної);  

5) вибір системи опрацювання одержаних даних та інтерпретацію результатів.

Здобуті методом експерименту факти дуже цінні.

 

Природний експеримент (відповідно до мети)

1.  Констатуючий.

2.  Формуючий

Øнавчальний;

Øвиховний;

Øрозвивальний.

 

Допоміжні методи психології:

 Метод самоспостереження (метод інтроспекції)

Цей метод є найдавнішим у психології і спочатку вважався єдиним, а потім основним. Він передбачає спостереження: людини за самою собою, за внутрішнім планом власних психічних явищ, власного психічного життя (наприклад, при психологічній підготовці спортсмена  поряд з використанням спеціальних приладів, що фіксують стан спортсмена, йому пропонують розповісти про самопочуття тощо).

Метод бесіди

Бесіда метод отримання інформації про індивідуально-психологічні особливості в процесі безпосередньої вербальної (усної) комунікації за спеціальною програмою. Можливість вести спостереження за співбесідником під час особистого спілкування дозволяє досліднику при необхідності змінювати напрям розмови на підставі спостережуваних жестів, міміки, інтонації співбесідника, робити висновки щодо його особистого ставлення до фактів, про які він повідомляє. Неприпустимо, щоб бесіда перетворилася на розпитування чи допит.

Метод бесіди відіграє допоміжну роль, оскільки всю інформацію дає сам опитуваний. Тому бесіду як метод дослідження треба використовувати на початковому етапі для підготовки людини до участі в експерименті.

 Бесіда

·    заздалегідь підготовлена схема, визначені питання;

·     більш або менш стандартизована;

·    є певні недоліки.

 Одним з різновидів бесіди є інтерв'ю – одержання вихідного матеріалу для наукового дослідження шляхом безпосередньої цілеспрямованої бесіди дослідника з випробуваним. У разі проведення інтерв'ю двобічний зв'язок є обмеженим, оскільки дослідник лише фіксує відповідні відповіді випробуваного, зберігаючи нейтральну позицію.

 Інтерв’ю

·    принцип запитання – відповідь;

·    чітко запрограмовані запитання;

·    дає змогу одночасно вивчити велику кількість індивідів

 Метод анкети. Анкета – методичний засіб для отримання соціально-психологічної інформації на основі письмового самозвіту випробуваного. Анкета являє собою набір запитань, кожне з яких логічно пов'язане з центральним завданням дослідження. Практична реалізація методу анкети відбувається, як правило, у два етапи. На першому етапі за допомогою відкритих анкет виконують «пілотажне» дослідження. На другому - відбирають більш типові відповіді і на їх основі розробляють закриті анкети. Перевага використання закритих анкет полягає в можливості автоматизації процесу обробки отриманих результатів, що дуже важливо при проведенні масових опитувань.

 Анкетування

·      отримання широкої інформації за короткий час;

·      велика кількість відкритих чи закритих запитань;

·      важливою перевагою є анонімність;

 Для вивчення й оцінки окремих рис і проявів особистості розроблена велика кількість опитувальних листів, які включають питання щодо переживань, стану, реакцій тощо, з якими випробуваний має погодитися чи ні. За допомогою опитувальних листів можна отримати від випробуваного різнобічну інформацію – від особливостей його психофізіологічного стану до переконань та ідеалів.

 Метод тестів. Серед методів психології особливе місце посідає метод тестів (тестування). На відміну від інших методів, тестування спрямоване не на дослідження психічних явищ для отримання тих чи інших нових даних, а на вимірювання вже відомих психологічних особливостей випробуваних за допомогою стандартизованих завдань (тестів). Найбільш відомими в психології є три види тестів: тести досягнень; тести здібностей; проективні тести.

Тести досягнень являють собою методики психологічної діагностики, які мають на меті вияв ступеня оволодіння певними уміннями, навичками і знаннями. Використовують їх у професійному доборі. Наприклад, тести «Перевірте, який ви керівник», «Чи вмієте ви проводити ділове обговорення?» тощо.

Тести здібностей дозволяють визначити рівень розумового потенціалу, творчих здібностей, а також рівень готовності до розв'язання певних типів навчальних та професійних завдань.

Проективні тести - це методики цілісного вивчення особистості. Назва їх пов'язана з використанням у них процесу проеціювання, коли випробуваний свідомо чи підсвідомо переносить свої установки, емоційні стани чи особистісні якості на запропоновані до розв'язання завдання чи ситуації. Приміром, дописати речення чи розповідь, зробити малюнок на вільну тему, скласти розповідь за малюнком тощо. Виконуючи такі завдання, він допомагає скласти уявлення про свою індивідуальність. До найбільш застосовуваних проективних методів належать тести Рошарха і Люшера, тематичний операційний тест тощо.

Крім названих існують і так звані групові тести для вимірювання групових психічних процесів - психологічного клімату групи, рівня її згуртованості, взаємовідносин між членами групи тощо. Найпоширенішою серед групових тестів є соціометрична процедура, призначена для визначення структури емоційних зв'язків між членами групи, тобто взаємних симпатій і антипатій.

Головними критеріями якості тесту є надійність і валідність. Надійність тесту розглядають як стабільність його результатів при повторному тестуванні. Крім того, дуже важливо, щоб тест дозволяв визначати з високою точністю саме ту якість, котра цікавить дослідника. Це умова валідності. Чим вища валідність тесту, тим точніше він вимірює ту рису, для визначення якої був розроблений.

Процедура тестування включає декілька етапів. На першому дослідник вибирає тести. Другий етап - безпосередньо тестування одного чи групи учасників. Третій етап - інтерпретація результатів, висновки. Ефективність тестування значною мірою залежить від досвіду і кваліфікації дослідника.

Метод аналізу документів. Під документом у психології розуміють будь-яку інформацію, зафіксовану у вигляді рукописного або друкованого тексту, фотографії, відео- або магнітних записів. Інакше кажучи, аналіз документів є методом збирання фактів про учасника дослідження, що матеріалізовані у тій чи іншій формі.

Щодо конкретної людини розрізняють документи особові і безособові. Особові документи - це карти індивідуального обліку, що завірені підписом особи, щоденники, листи, заяви тощо. До безособових належать статистичні дані, протоколи зборів, повідомлення в пресі. Метод аналізу документів потребує перевірки їх справжності. Цей метод успішно застосовують при формуванні гіпотези дослідження й визначенні загальних напрямів вивчення особистості. Він має допоміжний характер, оскільки документи відображають тільки результати діяльності людини, а не сам процес.

Психологічне тестування

·      досліджувані виконують серію завдань чи певне завдання;

·      мають бути добре продуманими, надійними (давати стійкі результати протягом тривалого часу);

·      мають бути валідними (виявляти ті якості, для вивчення яких вони призначені);

·      мають забезпечуватись чіткою інструкцією;

мають відповідати вимогам стандартної системи оброблення даних

 Метод вивчення продуктів діяльності. Під продуктом діяльності особистості розуміються реально-практичні та ідеальні за формою вияви її активності щодо явищ об'єктивного та суб'єктивного світу. Метод вивчення продуктів діяльності являє собою систему дослідницьких процедур, спрямованих на збір, систематизацію, аналіз та тлумачення результатів попередньої психічної діяльності людини: трудової, учбової, ігрової.

В продуктах діяльності людини відображається її ставлення до самої діяльності, до оточуючих, до навколишнього світу, а також рівень розвитку її розумових, сенсорних та моторних навичок. Отже, при аналізі продуктів діяльності їх характеристика є необхідною для відтворення процесу створення готового продукту.

Використовуючи цей метод, дослідник має з'ясувати:

а) чи є продукт, що аналізується, результатом типової для даної людини діяльності, чи створений нею випадково;

б) в яких умовах здійснювалася діяльність людини;

в) чи можна дослідити аналогічні та інші різноманітні продукти діяльності цієї людини.

Цінністю цього методу є наявність у дослідника зафіксованих матеріально результатів психічної діяльності людини. Проте, метод вивчення продуктів діяльності частіше використовують як допоміжний, оскільки він не дозволяє дослідити багатогранність психічної діяльності, що призвела до створення продукту.

 

 Тема. Розвиток психіки та свідомості

План

1.Розвиток психіки на різних етапах еволюції тваринного світу.

2.Відмінності між психікою тварини і людини.

3.Поняття про свідомість. Структура свідомості. Свідоме та несвідоме.

4. Мозок і психіка.

5. Форми поведінки тварин.

Література

1.                Введение в психологію / под. ред. А. В. Петровского. М. : Академия, 1996. –496 с.

2.                Загальна психологія : Підручн. для студ. вищ. навч. закладів / С. Д. Максименко, В. О. Зайчук, В. В. Клименко, В. О. Соловієнко. За заг. ред. С. Д. Максименка. – К. : Форум, 2000. – 543 с.

3.                Маклаков А. Г. Общая психология : Учебник для вузов. – СПб. : Питер, 2005. 583 с.

4.                Психологія / Ю. Л. Трофімов, В. В. Рибалка, П. А. Гончарук. – К. : Либідь, 2003. – 560 с.

 

1.  Розвиток психіки на різних етапах еволюції тваринного світу

 

Психіка – це суб'єктивне відбиття об'єктивної дійсності в ідеальних образах, на основі яких регулюється взаємодія людини із зовнішнім середовищем.

Змістом психіки є ідеальні образи об'єктивно існуючих явищ. Але ці образи виникають у різних людей своєрідно. Як правило, вони залежать від минулого досвіду, знань, потреб, інтересів, психічного стану й т.д.

Як же виникла психіка?

Взаємодія організму й середовища в його будь-якій формі можлива тому, що навіть самому найпростішому організму властива фізіологічна форма відбиття середовища – подразливість.

Подразливість являє собою здатність живої істоти відповідати на безпосередні впливи середовища. Подразливість викликає пристосувальні процеси, що врівноважують організм із середовищем і сприяє виникненню вищих форм відбиття.

Рослини зупинилися на фізіологічній формі відбиття. Тварини в процесі еволюції на основі подразливості виробили властивість відповідати на впливи середовища, не тільки що безпосередньо впливають на життєві функції організму, але й на сигнальні впливи, які підготовляють, орієнтують організм у середовищі. Інакше кажучи, у тварин у процесі їхньої еволюції виникає новий вид подразливості, що виконує сигнальну функцію, – чутливість.

Чутливість - це властивість, придбана тваринами на певних етапах еволюції, відбивати вплив середовища. За допомогою чутливості організм завжди суб'єктивно відбиває вплив середовища. З її появою починається еволюція психічного відбиття, вищою формою якого є свідомість.

Еволюція подразливості в рослин змінювалася дуже мало. У тварин же мінливість активної взаємодії із середовищем, що змінюється, привела до утворення нервової системи – органа, спеціалізованого на виникненні й передачі подразнення, викликаного впливами зовнішнього середовища.

З виникненням під впливом умов життя нервової системи, основною властивістю якої є чутливість до впливів навколишнього середовища, виникло психічне відображення, яке щодалі ускладнювалось через ускладнення умов життя, що призвело до ускладнення будови організму.

Чим більшого розвитку досягає нервова система і мозок тварини, тим вищий рівень її психіки.

Розрізняють такі основні стадії розвитку психіки тварин:

1 стадія Елементарна сенсорна психіка

Ця стадія властива переважно безхребетним і тим хребетним, що живуть у воді, земноводним і плазунам, у яких немає предметного сприймання. На цій стадії відбувається диференціація чутливості до світла, дотику, запахів, рухова чутливість, у результаті чого виникають і розвиваються аналізатори – дотиковий, зоровий, нюховий і слуховий. Прикладом може бути активність павука у відповідь на вібрацію комахи, що потрапила до павутиння: він рухається в напрямку до комахи, знаходить і поглинає її. Специфіка психіки тут полягає у відображенні не предмета, що потрапив до павутиння (комахи), а його властивості вібрувати. Павук здійснюватиме аналогічну поведінку й відносно камертона, яким дотикаються до павутиння. Середовище на цій стадії відображається не цілісно, а як різноманітні біологічно нейтральні окремі властивості. Жаба помирає з голоду, будучи оточена живими, але нерухомими мухами, і водночас реагує на папірець, що коливається.

Отже, простій, недиференційованій формі діяльності відповідає елементарний зміст психіки.

2 стадія Перцептивна психіка

Для цієї стадії характерне відображення предметів як цілого, а не окремих їх властивостей, як це спостерігається на сенсорному етапі розвитку психіки. Стадія перцептивної психіки властива ссавцям.

Найбільш організовані тварини знаходяться на найвищому рівні розвитку психіки. По суті дану стадію розвитку називають стадією інтелекту, яка характеризується складними формами відображення дійсності.

Інтелектуальна поведінка тварин характеризується такими основними ознаками:

1) за складних умов тварини після багаторазових «спроб і помилок» знаходять рішення;

2) якщо поставити тварину в аналогічні умови – відразу знаходить рішення;

3) якщо умови видозмінити – знаходить рішення, і це означає, що їй властиве перенесення.

Разом з тим у нестандартних ситуаціях проявляється обмеження інтелектуальної поведінки тварин.

Розвиток психіки людини

За багатьма анатомічними й фізіологічними ознаками  людина й мавпа схожі. Це пояснюється тим, що вони мали спільного предка – дріопітека (деревної мавпи). Фізичне формування людини відбувалося протягом мільйона років. Вертикальне положення тіла суттєво розширювало поле зору,  зумовлювало диференціацію передніх і задніх кінцівок. Поле зору,  можливості бачити сприяли збільшенню інформації, що надходила до мозку, стимулюючи інтенсивний розвиток. Звільнення передніх кінцівок забезпечувало можливість маніпулювань предметами, виконання дрібних координованих рухів, що розвивало самі кінцівки та центри головного мозку, які скеровували їх дії. Стадний спосіб життя древньої людини вимагав диференціації обов’язків окремих членів, а їх виконання – інтенсивнішого спілкування, вироблення системи сигналів, що сформувало підґрунтя зародження мови, що у свою чергу, зумовлювало удосконалення артикуляційного апарату та розвиток мовленнєвої системи мозку (яку І. Павлов назвав другою сигнальною системою), до якісної зміни характеру спілкування. Усе це було лише передумовою виникнення свідомості.

Вирішальним фактором виникнення свідомості стала праця. Саме виготовлення знарядь праці і є показником появи людини. Цей процес характеризується тим, що в ньому дії людини безпосередньо не спрямовані на задоволення біологічної потреби. Ними керує передбачуваний результат праці, який певною мірою, уже є продуктом абстрактного мислення. Абстрактно даний продукт присутній і в знаряддях праці. Беручись за виготовлення такого знаряддя, індивід повинен уявляти те, яким буде призначення зазначеного предмета, який для цього знадобиться матеріал, які дії та операції мають бути виконані, у які взаємодії при цьому доведеться вступити з іншими людьми.

Дуже зручним засобом як спілкування, так і мислення, які здійснюються в процесі трудових взаємин, стає мова.  Позначення словом є зручним для умовно-рефлекторної діяльності, для моделювання цілеспрямованих взаємодій, яке є швидким і економним засобом проектування майбутнього, що здійснюється в корі великих півкуль головного мозку.

2. Відмінності між психікою тварин і людини

1. Тварина може діяти лиже в межах конкретної ситуації, а всі здійснювані нею акти обмежені біологічними потребами. Людина може передбачати події, наслідки, що можуть виникнути внаслідок певних подій. Людина здатна діяти свідомо.

2. Тварини здатні використовувати предмети як знаряддя, але жодна тварина не може створити знаряддя праці й виконувати колективні знаряддєві дії.

3. Тварини здатні переживати емоції, але тільки людина може переживати почуття.

4. У тварин немає словесно-логічного мислення, оскільки ні логіка, ні значення слів їм не доступні. Тільки вищі тварини можуть оперувати образами, при чому це питання залишається дискусійним.

5. Різні умови розвитку психіки тварин і людини. Розвиток психіки у тваринному світі підкорено біологічним законам, а розвиток психіки людини детермінується суспільно-історичними умовами. Засвоювати суспільний досвід, який розвиває психіку здатна лише людина.

Отже, основна ознака психіки людини  полягає в тому, що крім спадкоємних і особисто придбаних форм поведінки людина володіє новим, найважливішим засобом орієнтування в навколишній дійсності – знаннями, які являють собою концентрований досвід людства, переданий за допомогою мови.

Психіка людини формується й постійно збагачується в умовах соціального оточення, у процесі засвоєння соціального, суспільного досвіду. Якщо тварина, вирощена в штучних, ізольованих умовах, зберігає всі свої видові якості, то людина без соціального оточення не здобуває ніяких людських якостей.

З переходом від тваринного існування до людського суспільства виникло два нових фактори формування психіки людини:

це суспільна праця з використанням знарядь праці і мовленнєве спілкування.

Завдяки тому, що в людей за знаряддями праці закріплюється виробниче призначення, вони виготовляють їх заздалегідь і зберігають їх для майбутньої діяльності в колективі.

З виникненням прямоходіння в людини звільнилися руки, розширився кругозір, виникли умови для інтенсивного розвитку її орієнтовної діяльності. Це, безумовно, привело до виникнення знарядь праці, трудового процесу. Людина починає жити у світі постійних знарядь праці, через які з покоління в покоління передаються трудові операції.

Психічне відбиття світу людиною пов'язане з її суспільною природою, вона опосередковується суспільно виробленими знаннями.

3. Поняття про свідомість. Структура свідомості

Отже, вищою формою психіки є свідомість людини, що виникла, як ми вже відзначили, у процесі суспільно-трудової практики при постійному спілкуванні їх між собою за допомогою мови. Свідомість нерозривно пов'язана з мовою. Завдяки свідомості людина довільно регулює свою поведінку.

Вищим рівнем психічного відображення світу і саморегуляції є свідомість, яка властива лише людині як суспільно-історичній істоті. Свідомість визначає розумну поведінку людини, основану на глибокому розумінні законів об’єктивного й суб’єктивного світу.

Свідомість є форма відображення, що активно пізнає і перетворює.

Свідомість –  це вища, властива лише людині форма відображення об'єктивної дійсності.

Розвиток мови, абстрактного мислення, рефлексії, які властиві свідомості, дозволяють людині моделювати свою поведінку, попередньо обдумувати, планувати свої дії, ставити перед собою цілі й досягати їх,  передбачаючи собі результат, активно змінювати своє оточення й саму себе.

Структура свідомості:

1.  Знання про природу та суспільство, а також про внутрішній світ  людини

Цей досвід передається від людини до людини і не успадковується. Рівень свідомості знаходиться в прямій залежності від рівня та сукупності засвоєних знань і особистого досвіду людини. Знання, що входять до свідомості особистості, здобуваються людиною в процесі навчання і виховання, завдяки таким психічним процесам, як відчуття, сприймання, мислення, пам’ять, уява.

2.  Відокремлення себе в предметному світі як суб’єкта пізнання

Характерним у цьому відношенні є самопізнання, що стало основою для самосвідомості.

3.  Емоційні переживання

Життєдіяльність людини супроводжує світ емоцій і почуттів, що свідчить про те, що людина ставиться певним чином до того, що вона відображує. В свідомості людини представлені емоційні оцінки міжособистісних відносин та всієї системи складних об’єктивних відносин, до яких залучена людина в суспільстві.

4.  Цілеспрямованість, планування власної діяльності й поведінки, передбачення її результатів.

У функції свідомості входить формування цілей діяльності. Ця сторона свідомості виявляється у виборі мотивів дій, прийнятті вольових рішень, самоконтролі і коригуванні особистістю власних дій, їх перебудові, а також визначенні стратегій і тактик особистих дій відповідно до обставин.

У структурі свідомості особливе місце займають свідоме і несвідоме. Питання про їх співвідношення завжди хвилювало людину і людство, тому що від відповіді на нього залежить саме розуміння того, що людина може зробити цілеспрямовано, і те, чого людина не може зробити або робить це не по-людськи.

4.  Мозок і психіка

Психіка є продуктом діяльності кори великих півкуль головного мозку. Ця діяльність називається вищою нервовою діяльністю.

Психіка – є властивість нервової системи. В людини носієм психіки й свідомості є головний мозок.

Нервова система здійснює 2 найважливіші функції – зв'язок людини з навколишнім світом і узгодження діяльності всіх частин організму, керування ним. Усі явища людської психіки й свідомості виникають, розвиваються і формуються в процесі діяльності мозку, який відображає навколишню дійсність.

Вища нервова діяльність – фізіологічна основа психіки.

Вища нервова діяльність ґрунтується на координації функцій кори великих півкуль головного мозку. Ця координація здійснюється завдяки взаємодії процесів збудження і гальмування.

Гальмування має важливе значення для клітин кори. Припиняючи діяльність нервових клітин, воно створює умови для відновлення їх працездатності.

Гальмування є зовнішнє – безумовне, природжене .(Виникнення нового осередку збудження викликає гальмування інших ділянок кори).

Внутрішнє гальмування є умовним. Воно виробляється в процесі індивідуального життя людини і тварини. Ця вища форма гальмування властива лише корі великих півкуль (Згасання умовних рефлексів).

Сигнальні системи в роботі кори великих півкуль

Сигналами є, насамперед, різноманітні предмети та явища навколишнього світу, що діють своїми властивостями на аналізатори. Ці різноманітні зорові, слухові, дотикові, слухові, нюхові подразники Павлов назвав першою сигнальною системою. Вона є в людини й тварини.

Слова та сполучення слів, які чує людина, також сигналізують їй про певні предмети та явища дійсності. Слова та словосполучення Павлов назвав другою сигнальною системою. У тварин немає другої сигнальної системи.

Друга сигнальна система лежить в основі людського мислення, вона дає змогу в узагальненому вигляді зберігати нагромаджені знання, служить спілкуванню між людьми.

Отже, психіка людини, особливо її вищі прояви, залежить від спеціалізованої і водночас інтегрованої роботи головного мозку.

5.Форми поведінки тварин

Інстинкти – це складні природжені дії тварин, за допомогою яких вони задовольняють свої потреби. Інстинкт у перекладі означає «спонукання».

Інстинкти забезпечують тваринам успішне пристосування до навколишнього середовища й задоволення необхідних життєвих потреб.

Інстинкти є природженими.

Прикладом інстинктивних дій можуть бути сезонні перельоти птахів, побудова ними гнізд, запасання їжі на зиму тощо. Інстинкти є біологічно корисною формою поведінки, але вона забезпечує пристосування до постійних і, як правило, основних умов існування.

Інстинктивні форми поведінки можна відзначити вже на рівні членистоногих. Більш складну інстинктивну поведінку ми спостерігаємо у комах. Своєрідно проявляється інстинктивна поведінка у павуків. Прикладом може бути добування павуком їжі. Спочатку він розкидає сітку очікування у певному місці, потім, одержавши сигнал, рухається до здобичі, вбиває її. Але якщо вібрацію павутиння, яка створюється звичайно рухами комахи, що потрапила туди, імітувати камертоном чи тонким прутиком, павук зробить недоцільний рух до "здобичі". Отже, зміна однієї з ланок послідовного ланцюжка позбавляє інстинкт змісту. Розрізняють інстинкти самозбереження, живлення, розмноження тощо. Проте було б неправильно думати, що ті чи інші інстинкти абсолютно незмінні. Так, потрапивши в нові умови, тварини змушені змінювати свою поведінку. Як наслідок, у деяких з них виникають нові особливості поведінки, що з часом можуть закріпитися, перетворитися у природжену форму поведінки (змінений інстинкт). Але тварини не можуть успішно пристосовуватися до умов середовища, яке постійно змінюється, лише за допомогою інстинктів.

Навички тварин – це такі дії тварин, яких вони набувають в індивідуальному досвіді завдяки багаторазовому повторенню і закріпленню.

Таку форму поведінки тварини засвоюють в індивідуальному досвіді за умови неодноразового повторення змінених явищ природи. Навички виробляються в основному у тварин, які вже мають кору великого мозку. Прикладом навичок є пристосування тварин до місцевості. Так, вовки йдуть навперейми своїй жертві у полі, а в лісі вони нападають із засідки. Таким чином, якщо в основі інстинктів лежать безумовні рефлекси, то навички базуються на вже придбаних, умовних рефлексах. Але й навички з точки зору пристосування організму до навколишнього середовища мають істотні недоліки, пов'язані з тим, що вони виробляються протягом тривалого часу шляхом спроб і помилок.

Інтелектуальна поведінка тварин – більш висока й гнучка форма пристосування до умов життя, що змінюється, спостерігається в тих тварин,що мають зачатки трудової діяльності. Мавпи здатні до елементарних форм розумних дій, але їх мислення полягає не в думанні і міркуванні, а в діях, які називаються елементарною розумністю.

Мавпи, наприклад, для того щоб дістати приманку, можуть вибудовувати з ящиків башту, заливати водою вогонь, відкривати клітку, підбираючи для цього палиці-ключі певних розмірів і перетину. Дельфіни можуть навіть освоювати логіку на такому рівні: якщо А=В, а В=С, то А=С. Треба звернути увагу на обмеженість мислення вищих тварин, які можуть здійснювати його тільки з наочною інформацією, яку вони отримують безпосередньо від органів чуття в конкретній ситуації. Вони  мають труднощі з узагальненням інформації. Мавпа, навчена черпати воду з річки, щоб  поливати себе в спекотний день, переходила на другий пліт, щоб набрати води з бочки й погасити вогонь, який заважав їй дістати плід, не догадуючись зачерпнути її з річки. Таким чином, можна вести мову лише про зачатки мислення вищих тварин, про їхню «елементарну розумність» (І.П. Павлов).

 

 Тема. Основні теорії особистості. Структура особистості

 

План

1.                Теорії особистості.

2.                Теорії особистісних рис.

3.                Теорія особистості З. Фройда.

4.                Особистість у гуманістичній психології Маслоу.

5.               Співвідношення понять: індивід, людина, індивідуальність, особистість.

6.         Формування особистості як результат привласнення суспільно значимих цінностей.

7.           Характеристика особистості: активність, стійкість, єдність, динамічність, соціальна роль, життєва позиція.

8.Спрямованість особистості: потреби, інтереси, ідеали, переконання, світогляд.

 

І. Поняття «людина», «особистість», «індивід», «індивідуальність» та співвідношення між ними

 

Поняття «особистість» широко використовується як у різних суспільних науках, так і в повсякденному житті. Коли характеризують якусь людину, то говорять про неї або як про особистість, або як про індивіда, або як про індивідуальність. У психології ці поняття розрізняються. Вихіднім є поняття «людина».

  Людина - це насамперед біологічна істота, яка наділена на відміну від інших тварин свідомістю й мовою, здатністю працювати, оцінювати навколишній світ і активно його перетворювати. З іншого боку, людина - істота соціальна. Це найсуттєвіша ознака людини, оскільки суспільне життя і відносини, колективна трудова діяльність змінили і підкорили собі її природну індивідуальність. Конкретну людину з усіма її характерними ознаками позначають поняттям «індивід».

Поняття «особистість» більш вузьке ніж поняття «людина». Коли ми говоримо про особистість, ми виходимо з суспільної сутності і соціальних функцій індивіда.  

Особистість - системна соціальна характеристика індивіда, що формує предметну діяльність та спілкування і зумовлює причетність до суспільних відносин.

При цьому виникає питання: якщо особистість є ознакою індивіда, то чи будь-який індивід має цю ознаку?  Річ у тім, що особистість - це ознака свідомого індивіда, який займає певну позицію у суспільстві і виконує певні соціальні ролі. Індивід, який народжений з глибокими відхиленнями у психіці, або той, що виріс поза людським оточенням, не зможе стати особистістю. Але це дуже рідкісні випадки. Набагато частіше трапляються, випадки, коли в людини недостатньо чітко сформована позиція особистості - стала система її ставлень до тих чи інших характеристик дійсності, яка виявляється у певній поведінці й вчинках.

Неповторність, оригінальність особистості, сукупність тільки їй притаманних своєрідних особливостей складають індивідуальність людини, яка в одних має дуже яскраву палітру, в інших - малопомітна. Вона може проявлятися в одній або одночасно у декількох сферах людської психіки. Задоволення людини наслідками своєї праці, становищем у суспільстві, взаємовідносинами з іншими людьми значною мірою пов'язане з можливістю розвитку і реалізації індивідуальних рис характеру. Цим пояснюється необхідність детального вивчення індивідуальних якостей особистості в педагогіці, управлінні та інших галузях.

Багатство індивіда як особистості зумовлене сукупністю її зв'язків з іншими членами суспільства, її активною життєвою позицією. Особистість у суспільстві перебуває під постійним впливом багатьох факторів: економічних, політичних, культурних, національних тощо. При цьому вона водночас виступає як об'єкт і як суб'єкт суспільних відносин. Наприклад, у сфері економічних, трудових відносин, що склалися в процесі виробництва продукції, особистість може проявити себе пасивним виконавцем або ініціативним і самостійним працівником, орієнтованим на творче вирішення виробничих і управлінських завдань.

На активність життєвої позиції людини впливають політичні відносини: наскільки вільно вона може реалізувати свої політичні права, брати участь у виборчих кампаніях, відкрито обговорювати проблеми суспільного життя.

За впливом на процес суспільного розвитку особистість політичного або іншого суспільного діяча може бути історично прогресивною, тобто сприяти позитивним перетворенням у суспільстві, або історично регресивною, тобто стримувати природний розвиток суспільства.

Особистість перебуває також під впливом культурних відносин. Переважаючі в суспільстві культурні норми та цінності через систему установ освіти і засоби масової інформації впливають на формування психіки особистості, її світогляду та соціальних установок. При цьому особистість у своїй практичній діяльності може або спиратися тільки на систему сталих норм та цінностей або послідовно провадити в життя нові прогресивні ідеї.

На психіку особистості впливає і психологія тієї соціальної групи, до якої вона належить: сім'я, навчальний або виробничий колектив тощо. Позитивний або негативний досвід, взаємовідносини з іншими членами соціальної групи формують відповідну систему внутрішніх установок особистості: щодо суспільства, праці, людей, власних якостей. Водночас, особистість, як свідомий індивід, вибирає при цьому той чи інший спосіб життя.

 

 ІІ. Людина народжується на світ з генетично закладеними в неї потенційними можливостями стати саме людиною. Не слід вважати, що немовля — це «чиста дошка» (tabula rasa), на якій під впливом соціуму «пишуться» ознаки людяності. Немовляті притаманні анатомічні та фізіологічні властивості тіла й мозку, що належать тільки людині. Вони забезпечу­ють у перспективі оволодіння прямоходінням, знаряддями праці та мовою, розвиток інтелекту, самосвідомості тощо. Але система біологічних, генетичних, анатомічних, фізіо­логічних чинників передбачає становлення людини лише в певних соціальних, культурно-історичних умовах цивіліза­ції. Щоб підкреслити біологічно зумовлену належність но­вонародженої дитини і дорослої людини саме до людського роду та відрізнити їх від тварин, використовують поняття індивіда як протилежне поняттю особини тварини.

Тільки індивідні якості, тобто притаманні людині за­датки, анатомо-фізіологічні передумови, закладають підва­лини створення особистості. Індивід — це людська біологічна основа розвитку особистості у певних соціальних умовах.

Якщо уявити, услід за П. Жане, неймовірне: що вна­слідок якихось драматичних подій зникли створені людством культура, мистецтво, наука, техніка, різноманітний пред­метний світ, інститути людської соціалізації, а маленькі діти залишилися в цих умовах без дорослих, які втілюють у своїй спільній діяльності суспільні стосунки, то розвиток індивіда за антропологічним типом припинився би, став неможли­вим, а в кращому разі пішов шляхом, характерним для тва­ринного світу. Зрозуміло, що про розвиток особистості в цих умовах зайве говорити.

Про це свідчать факти з життя дітей, які змалку пот­рапили до тваринних (вовчих) зграй. Такі діти хоч і наро­дились індивідами, але їхній розвиток був деформований у середовищі тварин. Тому ці діти не стали людьми, їх так і не вдалося повернути на шлях людського розвитку. Ці факти доводять вирішальну роль соціального оточення, культурно-історичного середовища та властивих людині засобів со­ціалізації індивіда, творення особистості.

У стосунках з батьками, іншими людьми психіка дитини розвивається саме як психіка людини. На певному етапі постає особистість із притаманними їй соціально зумов­леними ознаками - вищими психічними функціями, свідо­містю і самосвідомістю, здатністю до активного пізнання та перетворення довкілля та себе.

Особистість - це індивід із соціально зумовленою системою вищих психічних якостей, що визначається залученістю людини до конкретних суспільних, культурних, історичних відносин. Ця система виявляється і формується в процесі свідомої продуктивної діяльності і спілкування. Особистість опосередковує та визначає рівень взаємозв'язків індивіда з суспільним та природнім сере­довищем. У філософсько-психологічному аспекті особистість - це об'єкт і суб'єкт історичного процесу і власного життя.

В ході свого становлення як особистості індивід посту­пово стає суб'єктом цілеспрямованого пізнання та перетво­рення об'єктивної дійсності й самого себе.

Спочатку він сприймає - переважно як об'єкт - різно­бічні впливи з боку дорослих і створеного людством ще до його народження суспільного, культурного середовища. Цей вплив спеціально організований суспільством у формі ігро­вої, навчальної і трудової діяльності в умовах сім'ї, дошкіль­них та шкільних установ, професійної та вищої освіти і виробництва. Одночасно створюються внутрішні психічні новоутворення, які з дитячого віку формують власну свідому активність людини, спрямовуючи її на пізнання й пе­ретворення об'єктивної дійсності та себе. Особистість виступає як суб'єкт діяльності та спілкування.

Розвиток особистості відбувається у конкретних суспіль­них умовах. Особистість завжди конкретно-історична, юна — продукт епохи, життя своєї країни, своєї сім'ї. Вона - очевидець та учасник суспільного руху, творець власної і загальної історії, об'єкт і суб'єкі сучасності.

У процесі розвитку особистості людина оволодіває засо­бами людської діяльності та спілкування, мовою, в неї фор­муються вищі психічні функції, свідомість, воля, самосві­домість, вона стає суб'єктом активного цілеспрямованого пізнання й перетворення навколишнього соціального та при­родного середовища. В неї з'являється здатність до само­вдосконалення, самотворення власної особистості в процесі самопізнання, самовиховання та самонавчання. Вона всту­пає у «суб'єкт-суб'єктні» стосунки з іншими людьми.

 

ІІІ. Формування особистості як результат привласнення суспільно значимих цінностей.

Становлення особистості передбачає засвоєння цінностей культури і формування на їх основі стійкої індивідуальної системи гуманістичних ціннісних орієнтацій, які детермінують поведінку і діяльність. Проте суспільні норми, вимоги, ідеали, цінності культури сприймаються і привласнюються особистістю індивідуально і вибірково. Тому ціннісні орієнтації вихованця не завжди збігаються із вартостями, виробленими суспільною свідомістю. Для того, щоб надбання культури були прийняті особистістю, недостатньо того, щоб учень усвідомлював їх необхідність. Цінність набуває спонукальної сили мотиву діяльності лише тоді, коли вона стала об'єктом потреби особистості, тобто за умови спрацювання механізму інтериоризації (від лат. interior - внутрішній). Інтериоризація - процес переведення культурних цінностей у внутрішній світ особистості. У випадку, коли цінність - потреба стала моментом внутрішнього існування, вихованець може чітко сформулювати цілі власної діяльності, знайти +ефективні засоби їх реалізації, здійснити своєчасний контроль, оцінку і коректування своїх дій.

Становлення особистісного в дитині передбачає засвоєння нею системи суспільних вартостей. З цією метою педагог організовує, відбирає об'єкти культури, надає їм цільової спрямованості, створюючи тим самим виховне середовище, яке розгортає перед учнем спосіб життя і дозволяє природно входити в контекст сучасної культури. Проникнення в глибину тієї чи іншої цінності відбувається за допомогою відповідних видів діяльності учня. Так, пізнання, освоєння, засвоєння, присвоєння особистістю культурної цінності "працьовитість" реалізується шляхом виконання продуктивної праці, сільськогосподарського дослідництва, підприємницької діяльності тощо; "національна свідомість" - шляхом вивчення рідної мови, свого родоводу, історії Батьківщини, краєзнавства (історичного, етнографічного, географічного, фольклорного, літературного), природи рідного краю, народних традицій, звичаїв, обрядів, родинно-побутової культури, народного мистецтва, національних ремесел та ін. Деякі види діяльності можуть використовуватися для засвоєння різних цінностей, натомість деякі вартості культури можуть засвоюватися за допомогою різних видів діяльності. Це сприяє оптимальній побудові процесу виховання, значній економії часу, сил і вихователів, і вихованців. Відношення, які створюються у виховному середовищі, називають виховними. Виховні відношення дозволяють відчути, зрозуміти, оцінити зв'язок власного "я" і вартості культури, осмислити її (надати смисл), суб'єктивізувати, внести в природу і соціум своє суб'єктивне начало. Багаточисленні дослідження показують, що "переведення у внутрішній план" загальнолюдських цінностей і вироблення власних ціннісних орієнтацій неможливі лише на рівні усвідомлення (когнітивному). У цьому процесі активну роль відіграють емоції. Соціальні цінності сприймаються передусім почуттями. За допомогою свідомості вони осмислюються. Поєднання почуття і смислу в цінностях визначає способи поведінки, діяльності людини. Психологічний механізм інтериоризації дозволяє забезпечити динаміку духовних потреб особистості. Якщо до спільної діяльності вихователя і вихованця долучити фактори, які стимулюють самодіяльність вихованця, то з'явиться можливість для формування у нього нових духовних потреб.

У суспільній та індивідуальній діяльності здійснюється перетворення сил і здібностей особистості в об'єктивні соціально значущі продукти діяльності і цінності.

  

ІV. Особистість має три найважливіші психологічні характеристики: стійкість, єдність та активність.

Психічна стійкість – це властивість особистості, окремими аспектами якої є стійкість, урівноваженість, опірність. Вона дає змогу особистості протистояти життєвим труднощам, несприятливому тискові обставин, зберігати здоров´я і працездатність у різних випробуваннях. Психічна стійкість залежить від урівноваженості. Рівень напруження завжди зумовлений не лише стресорами і зовнішніми обставинами, а й їхньою суб´єктивною інтерпретацією, оцінкою. Урівноваженість як складова психічної стійкості виявляється в здатності мінімізувати негативний вплив суб´єктивної складової у виникненні напруження, у здатності утримувати напруження в прийнятних межах. Урівноваженість – це також здатність уникати крайностей у силі відгуку на події, що відбуваються. Тобто бути чуйним, чуттєвим до різних аспектів життя, небайдужим, з одного боку, і не реагувати занадто сильно, з підвищеною збудливістю – з іншого. У психічній стійкості важливий ще один аспект – пропорційність приємних і неприємних почуттів, які зливаються в почуттєвому тоні, пропорційність між відчуттями задоволеності, благополуччя і переживаннями радості, щастя, з одного боку, і відчуттями незадоволеності досягнутим, недосконалістю в справах, у собі, почуттями смутку і суму, стражданнями – з іншого. Без тих та інших навряд чи можливе відчуття повноти життя, його змістової наповненості. Знижені стійкість і урівноваженість призводять до виникнення станів ризику (стресу, фрустрації,). Опірність – це здатність протистояти тому, що обмежує свободу поведінки, свободу вибору і щодо окремих рішень, і щодо вибору способу життя загалом. Інакше кажучи, до психічної стійкості належить здатність знаходити баланс між комфортністю й автономністю та утримувати цю рівновагу. Для психічної стійкості необхідна здатність протистояти зовнішнім впливам, дотримуючись своїх намірів і цілей (Петровський).

Активність особистості — прагнення розширювати сферу своєї діяльності, здатність нести в собі потенціал енергії, сили, творчості.

Як вже було зазначено, людина набуває свою соціальну сутність, тобто стає особистістю, в процесі життя в активній предметній діяльності, спілкуванні та взаємодії з оточуючим соціальним середовищем. Тому проблема поведінки (активності) людини не в останню чергу зводиться до запитання: які спонукальні психологічні сили змушують людину ставити перед собою ту чи іншу мету, а потім домагатися її втілення? Тобто, за спробою пояснити поведінку людини неминуче постає питання про джерела її активності: що її до цього спонукало, які ж були причини, чим людина керувалася, яким є її мотив або мотиви? Це означає, що проблема поведінки в своєму глибинному змісті є проблема мотиваційної сфери особистості. В свою чергу визначення мотиваційної сфери починається з пояснення потреб, бо саме вони становлять основу мотиваційної сфери особистості.

Потреби – це необхідність у чомусь.

Суттєво, що в процесі задоволення потреби відбувається як розвиток особистості, так і перетворення середовища, в якому живе людина. А це означає, що саме потреби є рушійною силою розвитку та активності людини.

Єдність біологічного і соціального в людині. Безперечно, людина, з одного боку, – це частина природи, вона належить до вищих ссавців, особливого виду Homo sapiens. Тобто людина є біологічним творінням. Кожний людський індивід біологічно унікальний (єдиний), має неповторний набір генів, отриманих від батьків. Однак, як і будь-який біологічний вид, людина характеризується певною сукупністю видових ознак. Кожна із них може змінюватись в досить значних межах під впливом різних, у т. ч. і соціальних факторів. Показовим може бути такий приклад. Згідно із науковими дослідженнями середня тривалість людського життя становить 80–90 років, Це за умови, що людина має нормальну, здорову спадковість, відсутні інфекційні та інші хвороби тощо, Але історичні факти свідчать, що ця цифра здатна змінюватися під впливом соціальних умов життя. Адже відомо, що середня тривалість життя відчутно змінювалася протягом певного історичного проміжку, Так, у прадавності вона дорівнювала 20–22 роки, в XVIII ст. – 30 років, у першій половині XX ст. у Західній Європі – 56 років, а на кінець століття в найбільш розвинених європейських країнах – 75–77 років.

Соціальний статус особистості — це її позиція в соціальній системі, пов'язана з належністю до певної соціальної групи чи спільноти, сукупність її соціальних ролей та якість і ступінь їх виконання.

Він охоплює узагальнюючу характеристику становища індивіда в суспільстві: професію, кваліфікацію, освіту, характер виконуваної праці, посаду, матеріальне становище, наявність влади, партійну і профспілкову належність, ділові відносини, належність до демографічних або етнічних груп (національність, релігійність, вік, сімейне становище, родинні зв'язки). Усе це Р. Мертон називає «статусним набором». Соціальні статуси поділяються на привласнені, або одержані незалежно від суб'єкта, найчастіше від народження (раса, стать, вік, національність) і досягнуті, або надбані власними зусиллями індивіда (сімейне становище, професійно-кваліфікаційний рівень тощо). Серед статусів вирізняють інтегральний та допоміжні. Іноді їх взаємодія може спричиняти внутріособистісні конфлікти.

Соціальна роль — типова поведінка людини, пов'язана з її соціальним статусом, яка не викликає негативної реакції соціального середовища.

Життєва позиція особистості.

Суспільне середовище, потреби, інтереси, цінності, ціннісні орієнтації, соціальні норми, а також певним чином спрямовані емоції зумовлюють формування та існування життєвої позиції особистості. Життєва позиція особистості включає в себе її орієнтацію у навколишньому світі, у навколишньому середовищі, у тому числі ціннісну орієнтацію, її ставлення до інших людей, установку і готовність до здійснення певних дій, форми і способи цього здійснення.

Процес формування життєвої позиції особистості включає в себе великий комплекс об'єктивних і суб'єктивних умов та процесів, серед яких — засвоєння особистістю певного світогляду, різноманітних знань, вироблення переконань, соціальних і професійних навичок, розвиток міжособистісних відносин, прилучення її до трудової та громадсько-політичної діяльності.

 

 V. Спрямованість особистості - це сукупність стійких мотивів, поглядів, переконань, потреб та прагнень, які орієнтують людину на певну поведінку і діяльність, досягнення складних життєвих цілей.

Спрямованість завжди соціально обумовлена і формується в онтогенезі в процесі навчання і виховання, виступає як властивість особистості, що виявляється у світоглядній, професійній спрямованості, у діяльності, пов'язаній з власним захопленням, заняттям чим-небудь у вільний від основної діяльності час. У всіх цих видах людської активності спрямованість проявляється в особливостях інтересів особистості: цілях, які ставить перед собою людина, потребах, пристрастях і установках, які реалізуються на потягах, бажаннях, схильностях, ідеалах:

- Потяг - недостатньо повне усвідомлене прагнення до досягнення чого-небудь.

- Схильність - прояв мотиваційної сфери особистості, що виражається в емоційній перевазі того чи іншого виду діяльності;

- Ідеал - образ, який є втіленням досконалості і зразком вищої мети в прагненнях індивіда.

- Світогляд - система поглядів і уявлень про світ, ставлення людини до суспільства, природи, самого себе.

- Переконання - вища форма спрямованості особистості, що виявляється в усвідомленні потреби діяти у відповідності зі своїми ціннісними орієнтаціями.

- Установка - готовність індивіда до певної діяльності. Вона проявляється у стійкій схильності до певного сприйняття, осмислення та поведінки індивіда. Установка висловлює позицію людини, її погляди, ціннісні орієнтації. Вона може бути позитивною, негативною або нейтральною.

- Позиція - стійка система відносин людини до певних сторін дійсності, що виявляється у відповідній поведінці. Вона включає в себе сукупність мотивів, потреб, поглядів і установок, якими індивід керується в своїх діях.

- Мета – передбачуваний результат. Вона може бути близькою, ситуаційною чи віддаленою, суспільно цінною чи шкідливою, альтруїстичною або егоїстичною.

 

Інструкційна картка до семінарського заняття

з навчальної дисципліни «Загальна психологія»

Тема: Особистість в теоріях вітчизняних та зарубіжних психологів

Мета: уточнити та поглибити знання студентів про особистість та її структуру; сформувати поняття про структуру особистості, представлену в концепціях вітчизняних та зарубіжних психологів. Розвивати вміння працювати з додатковою літературою. Формувати психологічну компетентність .

Студенти повинні знати:

Øосновні поняття та терміни теми;

Øструктуру особистості за К. Платоновим.

Студенти повинні вміти:

Ø складати психологічний автопортрет.

Обладнання: мультимедійні засоби, слайдові презентації до виступів, підготовлені студентами

Теми для рефератів

«Поняття Я-концепції особистості у вітчизняній психології», «Вплив подій раннього дитинства на формування структури особистості дорослої людини».

  Основні питання семінарського заняття

1.  Особистість в культурно-історичній теорії Л.С. Виготського.

2.  Теорія діяльності О.М. Леонтьєва та поняття особистості

3.  Погляди на структуру особистості в працях С.Л. Рубінштейна.

4.  Концепція особистості Г. С. Костюка.

5.  Особистість у концепціях А. Маслоу та З. Фройда».

 

Вправа «Складання психологічного автопортрету»

 

Послідовність виконання завдання:

1.У довільному порядку складіть якнайдовший список своїх особистісних якостей і характеристик.

2.Зі списку, складеного вами, виберіть ті якості й характеристики, яких ви хочете позбутися, а також ті, які вам подобаються і занесіть у таблицю (див. нижче). У цій таблиці також є колонка, до якої ви записуєте риси і властивості особистості, яких ви хочете набути «Я»-ідеальне.

3.На основі таблиці зробіть про себе такі висновки:

- чи задоволені ви своїми особистісними якостями;

- які особистісні якості у вас не розвинені як у представника жіночої/ чоловічої статі;

- які з перерахованих якостей заважають вам у стосунках з іншими людьми;

- які з перерахованих якостей допомагають вам у стосунках з іншими людьми;

- який ви тип особистості: морально-вольовий, аморально-вольовий чи «нейтральний»;

- якою ви вважаєте себе людиною – творчою чи нетворчою?

Риси та характеристики моєї особистості

Ті, яких я хочу позбутися

Ті, які мені подобаються

Ті, які я хочу додатково набути Я-ідеальне

 

 

 

 

Література

1.    Введение в психологию / Под общ.ред. проф. А.В. Петровского. – Москва: Издательский центр «Академия», 1996. - 496 с.

2.  Гамезо М.В., Домашенко И.А. Атлас по психологии: Информ.-метод, пособие курсу «Психология человека». – М.: Педагогическое общество России, 2004. – 276 с.

3.    Дубровина И.В. и др. Психология: Учебник для студ. сред. пед. учеб. заведений /И.В. Дубровина, Е.Е. Данилова, A.M. Прихожан; Под ред. И.В.Дубровиной. М., Издательский центр «Академия», 1999.464 с.

4.    Дубравська Д. М. Основи психології: Навчальний посібник. – Львів: Світ, 2001. – 280 с.

5.    Загальна психологія: Підручник / О. В. Скрипченко, Л. В. Долинська, З. В. Огороднійчук та ін. – К.: Либідь, 2005. – 464 с.

6.    Загальна психологія. / За заг. ред. С. Д. Максименка. Підручник. – Вінниця: Нова книга, 2004. – 704 с.

7.    М’ясоїд П. А. Загальна психологія: Навчальний посібник. – К.: Вища школа, 2001. – 487 с.

 

 

 Культурно-історична теорія (Л. С. Виготський)

 Концепція розроблялася Виготським і його школою (Леонтьєв, Лурія та ін.) в 20-30 рр. XX ст. Однією з перших публікацій була стаття "Проблема культурного розвитку дитини" в журналі "Педологія" в 1928 р.

Дотримуючись ідеї суспільно-історичної природи психіки, Виготський здійснює перехід до трактування соціального середовища не як "фактора", а як "джерела" розвитку особистості. У розвитку дитини, зауважує він, існує як би дві переплетених лінії. Перша розвиток відбувається  шляхом природного дозрівання. Друга полягає в оволодінні культур, способами поведінки і мислення. Допоміжними засобами організації поведінки і мислення, які людство створило в процесі свого історичного розвитку, є системи знаків-символів (наприклад, мова, письмо, система числення та ін.)

Опанування дитиною зв'язком між знаком до значенням, використання мови у застосуванні знарядь знаменує виникнення нових психологічних функцій, систем, що лежать в основі вищих психічних процесів, які принципово відрізняють поведінку людини від поведінки тварини. Опосередкованість розвитку людської психіки "психологічними знаряддями" характеризується ще й тим, що операція вживання знака, що стоїть на початку розвитку кожної з вищих психічних функцій, перший час завжди має форму зовнішньої діяльності, тобто перетворюється з інтерпсіхічної в інтрапсихічну.

Це перетворення проходить кілька стадій. Початкова пов'язана з тим, що людина (дорослий) з допомогою певного засобу керує поведінкою дитини, направляючи реалізацію його будь-якої "натуральної", мимовільної функції. На другій стадії дитина сама вже стає суб'єктом і, використовуючи дане психологічне знаряддя, спрямовує поведінку іншого (вважаючи його об'єктом). На наступній стадії дитина починає застосовувати до самого себе (як об'єкту) ті способи управління поведінкою, які інші застосовували до неї, і вона - до них. Виготський говорив, що кожна психічна функція з'являється на сцені двічі - спершу як колективна, соціальна діяльність, а потім як внутрішній спосіб мислення дитини. Між цими двома "виходами" лежить процес інтеріоризації, "врощування" функції усередину.

Інтеріорізуючись, "натуральні" психічні функції трансформуються і "згортаються", набувають автоматизованості, усвідомленості і довільності. Потім, завдяки напрацьованим алгоритмам внутрішніх перетворень, стає можливим і зворотний інтеріоризації процес - процес екстеріоризації - винесення назовні результатів розумової діяльності, здійснюваної спочатку як задум у внутрішньому плані.

Висування принципу "зовнішнє через внутрішнє" у культурно-істричнійтеорії розширює розуміння провідної ролі суб'єкта в різних видах активності - перш за все в ході навчання і самонавчання. Процес навчання трактується як колективна діяльність, а розвиток внутрішніх індивідуальних властивостей особистості дитини є співпраця (в самому широкому сенсі) з іншими людьми. Геніальна здогадка Виготського про значення зони найближчого розвитку у житті дитини дозволила завершити суперечку про пріоритети навчання або розвитку: тільки те навчання є хорошим, яке попереджає розвиток.

У поглядах Виготського особистість є поняття соціальне, у ньому представлено надприродне, історичне в людині. Воно не охоплює всі ознаки індивідуальності, але ставить знак рівності між особистістю дитини та її культурним розвитком. Особистість не вроджена, але виникає в результаті культурного, розвитку і в цьому сенсі корелятом особистості буде ставлення примітивних і вищих реакцій. Розвиваючись, людина освоює власну поведінку. Однак необхідною передумовою цього процесу є утворення особистості, бо "розвиток тієї чи іншої функції завжди є похідним від розвитку особистості в цілому і обумовлено ним".

У своєму розвитку особистість проходить ряд змін, що мають стадіальну природу. Більш-менш стабільні процеси розвитку внаслідок накопичення нових потенцій, руйнування однієї соціальної ситуації розвитку та виникнення іншої, змінюються критичними періодами в житті особистості, під час яких йде бурхливе формування психологічних новоутворень. Кризи характеризуються єдністю негативної (деструктивної) і позитивної (конструктивної) сторін і грають роль ступенів у поступальному русі по шляху подальшого розвитку дитини. Видиме поведінкове неблагополуччя дитини в критичному віковому періоді не закономірність, а скоріше свідчення несприятливого перебігу кризи, відсутності змін в негнучкій педагогічній системі, яка не встигає за швидкою зміною особистості дитини.

Виниклі в той чи інший період новоутворення якісно змінюють психологічне функціонування особистості. Наприклад, поява рефлексії у підлітка цілком перебудовує його психічну діяльність. Це новоутворення є третім рівнем самоорганізації: "Поряд з первинними умовами індивіду, складу особистості (задатки, спадковість) і вторинними умовами її утворення (навколишнє середовище, придбані ознаки) тут (в пору статевого дозрівання) виступають третинні умови (рефлексія, самооформлення)". Третинні функції складають основу самосвідомості. 

Поява культурно-історичної теорії Виготського символізувала новий виток розвитку психології особистості, що знайшла реальну опору в обгрунтуванні свого соціального походження, доведенні існування первинних афективно-смислових утворень людської свідомості кожного індивіда, що розвивається в ідеальній і матеріальній формах культури, в яку приходить людина після народження.

 

 Теорія діяльності О.М. Леонтьєва та поняття особистості

Леонтьев продовжує і розвиває ідею Л.С.Виготського про інтеріоризацію, вказуючи, що інтеріоризація як поступове перетворення зовнішніх дій у внутрішні,  є процес, що здійснюється в онтогенетичному розвиткові людини. Його необхідність Леонтьев визначає тим, що центральним змістом розвитку дитини є присвоєння нею досягнень історичного розвитку людства, в тому числі досягнень людської думки, людського пізнання. Аби дитина могла побудувати нову розумову дію, її треба попередньо подати дитині як дію зовнішню, тобто екстеріоризувати її. В такій екстеріоризованій формі, у формі розгорнутої зовнішньої дії виникає дія ро­зумова. Згодом, у результаті її поступового перетворення — узагальнення, специфічного скорочення ланок та зміни рівня, на якому вона виконуєть­ся, — відбувається її інтеріоризація, яка тепер уже цілком відбувається в розумі дитини.

Цей процес, за Леонтьєвим, має принципове значення для розуміння ха­рактеру формування людської психіки. 

Для підтвердження своїх положень Леонтьев використовує вірогідні факти, які свідчать про те, що діти, які з раннього віку розвиваються поза суспільством і створеними ним явищами, залишаються на рівні тваринної психіки. У них не тільки не формуються мова й мислення, навіть їхні рухи нічим не нагадують людські. До того ж такі діти не набувають властивої людям вертикальної постави.

Леонтьев наводить переконливі приклади того, що ті здібності й функції, які мають суспільний характер, не фіксуються в мозку людей і не переда­ються згідно з законами спадковості. Ця ідея відкриває шлях до теорії самостворення людини. 

Суттєвий вклад Леонтьева у психологію полягає в тому, що він розкрив характер і форми  діяльності, показав її мотиваційну рушійну силу і на­самперед висунув поняття провідної діяльності. Останньою він називає таку діяльність, що викликає найголовніші зміни у психіці дитини, таку, що пов'язана із психічними процесами, котрі підготовлюють перехід дитини до нового, вищого ступеня розвитку.

У книзі "Проблеми розвитку психіки " Леонтьев дає детальну характери­стику діяльності взагалі, її структури та мотиваційних ускладнень. Діяльність складається з дій. Дії розкладаються на операції. В діяльності існують предмет і мотив. 

Історично, за способом свого виникнення, зв'язок мотиву з предметом дії відображає не природні, а об'єктивно-суспільні зв'язки й відношення, тобто поділ праці й приводить до розділення предмета і мотиву. Це пояс­нюється тим, що в процесі поділу праці людина виконує лише частину за­гальної діяльності. Усвідомлення дії, її смислу як свідомої мети виводить людину за межі тільки даної дії. На цій основі суб'єктові вперше відкривається зв'язок предмета дії (її цілі) і того, що спонукає до діяльності, відкривається в безпосередньо чуттєвій формі — у формі діяльності людсь­кого трудового колективу. Ця діяльність і відображається тепер у мозку лю­дини вже не у своїй суб'єктивній злитості з предметом, а як об'єктивно-практичне відношення до нього суб'єкта.

Термін "мотив", за Леонтьєвим, означає те об'єктивне, в чому конкрети­зується потреба в даних умовах і на що спрямовується діяльність як на таке, що збуджує її. Леонтьев відрізняє також смисл і значення. Так, розуміння значення певної історичної дати може мати різний смисл, наприклад, для школяра і для вояка. "Смисл" для Леонтьева несе особистісне навантажен­ня. Вводячи для психологічної характеристики свідомості різницю особистісного смислу та власне об'єктивного значення, Леонтьев наголошує, що диференціація цих понять стосується не всього відображуваного змісту, а лише того, на що спрямовано діяльність суб'єкта. Адже особистісний смисл виражає саме відношення до усвідомлюваних об'єктивних явищ. Підпорядкування дій та цілей вихідним мотивам розширює сферу усвідомлюваного.

З розширенням цієї сфери Леонтьев пов'язує поняття "зрушення мо­тивів": людина під впливом певного мотиву починає виконувати дію, а потім виконує її заради неї самої. В даному разі мотив немовби зміщується на ціль, а дія перетворюється у діяльність. Мотиви діяльності, що мають таке походження, Леонтьев називає свідомими мотивами. Він характеризує їх установленням відношення мотиву вузької діяльності до мотиву діяльності більш широкої.

Той факт, що зрушення мотивів на цілі дій можна спостерігати у людсь­ких вчинках, робить психологічно зрозумілим, як можуть виникати нові потреби і як змінюється тип їхнього розвитку. Оскільки потреба знаходить у предметі свою визначеність, або, іншими словами, опредметнюється в ньому, Леонтьев розкриває в даному предметі мотив діяльності, тобто те, що конкретно збуджує її. Таким чином, виникнення нових, вищих мотивів відбувається у формі перенесення мотивів на цілі та їх усвідомлення.

Леонтьев відрізняє мотиви "тільки усвідомлювані" від "реально діючих". Лише за певних умов одні мотиви можуть перетворюватися в інші. Це перетворення відбувається так: іноді результат дії виявляється більш значним, ніж мотив, реально збуджуючий цю дію. Дитина сумлінно готує домашні завдання, бажаючи швидше піти на прогулянку. В результаті це приводить до значно більшого, тобто до хороших оцінок. Відбувається нове опредметнення потреб дитини, а це означає, що вони змінюються, роз­виваються, піднімаються на щабель вище. Тут Леонтьєв робить педа­гогічний висновок: мистецтво виховання і полягає в тому, щоб надати більш високого значення успішному результату діяльності. Так здійснюється перехід до більш високого типу реальних мотивів. Якщо перед дитиною поставити завдання запам'ятати певні слова, а потім це ж завдання дати в ігровій діяльності, то в другому випадку завдання буде виконано з подвійною ефективністю. Тут відіграє роль конкретний мотив конкретної діяльності.

 

Особистість у теорії С.Л. Рубінштейна

Відомий психолог С.Л. Рубінштейн (1889-1960) розглядав особистість у контексті розроблюваних ним принципів детермінізму та єдності свідомості й діяльності. На його думку, особистість у з´ясуванні психічних процесів постає як взаємопов´язана сукупність внутрішніх умов, через які заломлюються усі зовнішні діяння. До цих внутрішніх умов належать і психічні явища - психічні властивості та стани особистості.

Історично особистість зумовлена еволюцією живих істот, історією становлення людства та особистою історією розвитку людини. Тому в структурі особистості можна виявляти компоненти різного рівня узагальнення й стійкості, які змінюються різними темпами.

Особистість є тим більш значущою, чим більше в індивідуальному заломленні в ній представлено загальне, суспільне. Як власне особистісні серед усього розмаїття властивостей С. Л. Рубінштейн виокремлює ті, що спричиняють суспільно значущу поведінку або діяльність людини. Тому основне місце серед них посідатимуть система мотивів і завдань, які людина ставить перед собою, а також властивості характеру, що зумовлюють вчинки людини, здібності, роблять її здатною до виконання історично сформованих видів суспільно корисної діяльності.

Особистість визначається своїм ставленням до навколишнього світу, до суспільного оточення, до інших людей. Це ставлення реалізується в діяльності людини. Завдяки їй люди пізнають і змінюють світ, природу, суспільство. Не можна відокремити особистість від тієї реальної ролі, яку вона відіграє в житті.

Однак значущість особистості зумовлена не лише самими її властивостями, а й значущістю тих суспільно-історичних сил, які вона представляє.

Особистість виявляється і формується у взаємодії з навколишнім середовищем, тому таке велике значення для розуміння особистості має діяльність. Особистість - це реальний індивід, жива, діюча людина, яка є носієм суспільних стосунків. Особистість неможлива поза психікою, поза свідомістю. Усі психічні явища і процеси органічно вплітаються в цілісне життя особистості, оскільки основна їхня життєва функція полягає в регуляції діяльності людей. Зумовлені зовнішніми впливами, психічні процеси особистості самі опосередковують поведінку і діяльність, залежність суб´єкта від об´єктивних умов.

Фундаментальне значення має положення С.Л. Рубінштейна про багатоплановість психічного, багаторівневість перебігу психічних процесів. Структура особистості складається з різноманітних компонентів.

Будь-яка особистість включає в себе «Я» як суб´єкт довільної діяльності, якому властиві мотиви свідомої поведінки. Поняття особистості у психології не зводиться до поняття суб´єкта у вузькому розумінні. Психічний зміст людської особистості не вичерпується лише мотивами свідомої діяльності - існує також розмаїття інших, зокрема неусвідомлених, тенденцій.

Характеристика особистості включає також її ідеї, принципи, на основі яких здійснюється оцінка власних і чужих учинків. До структури особистості звичайно входять і пізнавальні процеси, без яких неможливі діяльність і поведінка людини. Багатоплановість, цілісність психічного устрою особистості зберігаються завдяки взаємозв´язку всіх його властивостей і тенденцій. 

 

Концепція особистості Г.С. Костюка.

Видатний український психолог Г.С. Костюк (1899-1982) зробив значний внесок у психологічну теорію особистості. За його концепцією, індивід стає суспільною істотою, особистістю в міру того, як у нього формуються свідомість і самосвідомість, утворюється система психічних властивостей, здатність брати участь у житті суспільства, виконувати соціальні функції.

Об´єктивна соціальна сутність особистості завжди реалізується суб´єктивними психічними засобами. Одночасно соціальне, яке зумовлює психічне в людини, визначає її соціальні відносини з іншими людьми.

Психічна діяльність особистості відбувається в результаті інтеграції психічних процесів та властивостей і здійснюється нейрофізіологічними механізмами. Останні є системою, що у своєму функціонуванні залежить від тих систем організму, які складаються з біохімічних, біофізичних та інших компонентів. Між психічним і фізіологічним існують складні стосунки. Психічне не тільки реалізується фізіологічним, а й зазнає змін залежно від перебігу функціонування фізіологічних механізмів.

Особливості нейродинаміки відіграють суттєву роль у становленні індивідуальної своєрідності особистості. Проте особистість може усвідомлювати власні слабкі грані і певною мірою компенсувати їх, завдячуючи сильним, наприклад, стримувати афективність, імпульсивність свого темпераменту тощо.

Розглядаючи особистість як суспільну істоту, не можна забувати про її природну сутність. Природне «знімається» в суспільному, але не усувається, воно діє на всіх етапах життя особистості.

Слід розрізняти поняття «індивід» та «особистість». Людина є індивідом на всіх етапах онтогенезу і за всіх умов, а особистістю стає і може перестати бути нею.

Найпродуктивнішим, на думку Г.С. Костюка, є підхід до проблеми структури особистості, який спирається на аналіз її діяльності. Адже суспільні умови визначають психічні властивості особистості лише через дії самого індивіда.

Зв´язок між діяльністю особистості та її психічними властивостями складний і багатозначний. У тій самій діяльності, навчальній або трудовій, психічні властивості нерідко формуються по-різному. Якості особистості, що виникають під час діяльності, включаються у структуру її подальшої діяльності, зазнають змін, диференціюються та інтегруються і стають компонентами більш складного цілого, яким є структура особистості. Остання постає при цьому як стійка й динамічна система психічних властивостей.

Структуру особистості утворюють різні психічні властивості. Це передусім свідомість і самосвідомість. Індивід стає особистістю, оскільки він усвідомлює навколишнє буття і себе самого, своє ставлення до нього, свої функції та обов´язки. Формою існування свідомості є насамперед знання. Вони входять у систему психічних властивостей як певна підсистема, що характеризує освіченість особистості.

Крім того, важливою підсистемою структури особистості є спрямованість її діяльності, яка визначається потребами й інтересами, ціннісними орієнтаціями, цілями та установками, моральними та іншими почуттями. Особистість характеризується й тим, як вона здійснює свої потяги, реалізує свою цілеспрямованість, якими вміннями, здібностями та вольовими якостями володіє. Звичайно, у структуру особистості включають і психофізіологічні властивості індивіда.

Під час розв´язання проблеми структури особистості виникає питання співвідношення психічних властивостей, зокрема ідеологічного і психічного, інтелектуального й емоційного, мотиваційної спрямованості та операційної озброєності, свідомого і несвідомого в діяльності тощо. Структура особистості - ієрархічне утворення, куди входять підструктури різного онтогенетичного віку. Ці підструктури входять у загальну організацію особистості як суб´єкта спілкування, пізнання і праці.

Особистість являє собою діалектичну єдність різноманітних та взаємопов´язаних психічних процесів і властивостей. Як систему, що сама себе регулює та вдосконалює, її характеризує єдність протилежних тенденцій і процесів - інтеріоризації та екстеріоризації, диференціації та інтеграції, потяг до спілкування та до усамітнення, відокремлення тощо. Важливою є проблема джерел і характеру суперечностей особистості, їхньої ролі у формуванні особистості та шляхів подолання.

 

Динамічність і стійкість особистості дають їй змогу бути незалежною від безпосередніх впливів ззовні, змінювати середовище відповідно до своїх намірів і планів, створювати умови для власного розвитку.

 

Психоаналітична теорія З. Фройда

Одна з найвидатніших теорій особистості була створена 3. Фройдом (1856—1939). Відомий австрійський психоаналітик виділяв дві основні природжені інстинктивні потреби, які визначають психічну діяльність людини, — лібідозну (інстинкт самозбереження, потяг до життя, любов, сексуальний потяг) та агресивну (потяг до руйнування, смерті, війни). Задоволення цих потреб стикається з перешкодами з боку навколишнього світу, суспільства, тому вони витискуються і створюють сферу «несвідомого». Однак інстинктивні потреби все ж прориваються, обходячи «цензуру» свідомого, і виявляються у вигляді символів. Все, що виробляє людина — твори мистецтва, літератури, — це, за 3.Фройдом, символізація витиснених у «підпілля» несвідомих потреб. Вони можуть проявлятись і в різних формах повсякденного життя людини — обмовках, снобаченнях тощо. 3.Фройд вважав міфи, народні звичаї також наслідком символізації витіснених біологічних потреб.

Відповідно до цих поглядів структуру особистості, за 3. Фройдом, утворюють три основних компоненти: «Воно», «Я» і «Над-Я». У сфері «Воно» домінують витиснені несвідомі інстинкти, вона підкоряється принципу задоволення. «Я» підпорядковується, з одного боку, несвідомим інстинктам, а з іншого — нормам і вимогам дійсності. «Над-Я» — це сукупність моральних норм суспільства, які виконують роль «цензора».

Отже, «Я», за 3. Фройдом, звичайно перебуває у конфлікті, поскільки вимоги «Воно» і «Над-Я» несумісні. Тому «Я» постійно звертається до механізмів психологічного захисту, роль яких виконують сублімація, проекція, заміщення, витиснення. Це відбувається несвідомо, однак мотиви, переживання, почуття, що перемішуються у сферу несвідомого, виявляють себе у вигляді символів, у формі діяльності, найчастіше творчої, яка прийнятна для «цензора».

У теорії особистості 3.Фройда містяться як деякі продуктивні наукові положення (про складність, багатоплановість структури особистості, про свідоме й несвідоме, про внутрішні суперечності особистості), так і спірні погляди на природу особистості. Вже сучасники 3. Фройда і навіть його учні вбачали у психоаналітичному вченні ряд дискусійних моментів. Так, найбільшій критиці були піддані погляди на мотивацію людської поведінки, що пов'язувалися переважно з природженими інстинктивними (сексуальними та руйнівними) потребами. 

 

Теорія особистості А. Маслоу

 Американський психолог, один з основоположників гуманістичноїтеорії А. Маслоу (1907—1970) головною характеристикою особистості вважав потяг до самоактуалізації, самовираження, розкриття потенцій до творчості та любові, в основі яких лежить гуманістична потреба приносити людям добро. Він стверджував, що людині, як і тварині, не властиві природжені інстинкти жорстокості й агресії, як вважав 3. Фройд. Навпаки, в них закладений інстинкт збереження своєї популяції, що змушує їх допомагати одне одному. Потреба в самоактуалізації своїх можливостей і здібностей властива здоровій людині, а найбільшою мірою — видатним людям. Суспільство може процвітати, якщо воно знаходить шляхи розвитку здорових, сильних, розумово повноцінних особистостей. Поступ суспільства відбувається не революційним шляхом, не соціальними перетвореннями, а задоволенням гуманістичних потреб.

За А. Маслоу, ядро особистості утворюють гуманістичні потреби в добрі, моральності, доброзичливості, з якими народжується людина і які вона може реалізувати в певних умовах. Однак ці потреби в самоактуалізації задовольняються лише за умов задоволення інших потреб і передусім фізіологічних. Більшості ж людей не вдається досягти задоволення навіть нижчих потреб. Ієрархію потреб, згідно з Маслоу, складають:

1.     Фізіологічні потреби;

2.     Потреби в безпеці;

3.     Потреби в любові й прихильності;

4.     Потреби у визнанні та оцінці;

5.     Потреби в самоактуалізації — реалізації здібностей і талантів.

Самоактуалізації досягає лише невелика кількість людей, котрі являють собою особистості. Маслоу називає такі їхні особливості, як невимушеність у поведінці, ділову спрямованість, вибірковість, глибину та демократичність у стосунках, незалежність, творчі прояви та ін.

 

 Самосвідомість та "Я-концепція" особистості

Усвідомлене ставлення людини до своїх потреб і здібностей, потягів і мотивів поведінки, переживань і думок називають самосвідомістю особистості.

В основі самосвідомості лежить здатність відокремлювати себе від власної життєдіяльності. Ця здатність виникає в спілкуванні при формуванні свідомості, мислення, розуміння (див. розділ "Розвиток психіки та свідомості"), ставлення до свого буття, вона опосередкована спільною діяльністю, що сприяє формуванню певного уявлення про себе, свою здатність до суспільно значущих дій та вчинків.

Уявлення про себе (суб'єктивний образ свого "Я") виникає під впливом оцінного ставлення інших людей при співвіднесенні мотивів, мети і результатів своїх вчинків та дій з соціальними нормами поведінки, які прийняті в конкретному суспільстві.

Результатом процесів самосвідомості є "Я-концепція" особистості.

"Я-концепція" – це динамічна система уявлень людини про себе, яка включає усвідомлення своїх фізичних, інтелектуальних та інших особливостей; самооцінку та суб'єктивне сприймання зовнішніх чинників, які впливають на особистість.

"Я-концепція" є системою настанов, яка включає три структурні елементи:

1) когнітивний – образ "Я", який характеризує зміст уявлень про себе;

2) емоційно-оцінний, афективний, що відображає ставлення до себе загалом чи до окремих боків своєї особистості, діяльності й проявляється в системі самооцінок;

3) поведінковий, який характеризує прояви перших двох елементів у поведінці.

З погляду змісту і характеру уявлень про себе виділяють "Я-минуле", "Я-теперішнє", "Я-майбутнє", а також "Я-динамічне" (як особистість змінюється, якою вона прагне стати), "Я-уявлюване", "Я-маску", "Я-фантастичне" тощо. Розбіжності між "ідеальним Я" та "реальним Я" є джерелом розвитку особистості. Разом з тим суттєві суперечності між ними можуть призвести до внутрішнього конфлікту й негативних переживань.

Важливою функцією "Я-концепції" є забезпечення внутрішньої погодженості особистості, стійкості її поведінки. Розвиток особистості, її діяльність і поведінка зазнають впливу "Я-концепції".

"Я-концепція" формується під впливом життєвого досвіду людини, насамперед стосунків у сім'ї, проте досить рано вона сама набуває якості активності й починає впливати на інтерпретацію цього досвіду, на мету особистості, систему її очікувань та прогнозів щодо свого майбутнього, на оцінку своїх досягнень і тим самим на її ставлення до самої себе.

Центральним компонентом "Я-концепції" є самооцінка особистості. 

Самооцінка – це та цінність, значущість, якої надає собі індивід загалом та окремим рисам своєї особистості, діяльності, поведінки.

Самооцінка виконує регуляційну і захисну функції, впливає на поведінку, діяльність і розвиток особистості, її стосунки з іншими людьми. Відображаючи рівень задоволення чи незадоволення собою, самооцінка створює основу для сприймання власного успіху чи неуспіху в діяльності, досягнення мети певного рівня, тобто рівня домагань особистості.

Рівень домагань особистості – це прагнення до досягнення мети тієї складності, на яку людина вважає себе здатною. В основі рівня домагань лежить самооцінка (чи своїх можливостей, потенціалу в окремій сфері, чи себе як особистості загалом).

Самооцінки розвиненого індивіда утворюють складну систему, яка включає в себе як загальну самооцінку (вона відображає рівень самоповаги, прийняття чи неприйняття себе), так і часткові, що характеризують ставлення до окремих сторін своєї особистості, вчинків.

Самооцінка може мати різний рівень усвідомлення. її характеризують за такими параметрами:

1) за рівнем виділяють високу, середню та низьку самооцінку;

2) за співвіднесенням з реальними успіхами – адекватну та неадекватну (завищену та занижену);

3) за особливостями будови – конфліктну та безконфліктну.

Для розвитку особистості ефективною є досить висока загальна самооцінка, що співвідноситься з адекватними частковими самооцінками різного рівня. Стійка і разом з тим досить гнучка самооцінка, яка за необхідності може змінюватися під впливом нової інформації, набутого досвіду, оцінок інших людей, є оптимальною як для особистісного зростання, так і для продуктивної діяльності. Негативно впливає на них надмірно стійка, ригідна самооцінка, а також надто нестійка, така, що змінюється за найменших впливів.

Самооцінка формується на основі оцінок навколишніх, оцінки результатів власної діяльності, а також на основі співвіднесення реального та ідеального уявлення про себе.

 

 Тема. Соціалізація особистості. Соціальні групи і міжособистісні стосунки в групі

 

План

 

1.    Поняття про соціалізацію особистості.

 

2.    Стадії та сфери соціалізації.

 

3.    Поняття про соціальну групу. Склад та структура групи.

 

4.    Класифікація груп.

 

5.    Рівні розвитку груп.

 

    

 

1.               Поняття про соціалізацію особистості

 

 

 

Соціалізація (лат. socialis — суспільний) — процес входження індивіда в суспільство, активного засвоєння ним соціального досвіду, соціальних ролей, норм, цінностей, необхідних для успішної життєдіяльності в певному суспільстві.

 

У процесі соціалізації в людини формуються соціальні якості, знання, вміння, навички, що дає їй змогу стати дієздатним учасником соціальних відносин. Соціалізація відбувається як за стихійного впливу на особистість різних обставин життя, так і за цілеспрямованого формування особистості. Людина прилучається до групи, намагаючись стати її частиною, осягнути почуття «Ми» і почуття «Я». «Ми», позбавляє самотності, дає відчуття сили і впевненості, спонукає до впливу на соціальне життя у групі в процесі міжособистісних контактів, сприяє набуттю індивідуального досвіду.

 

Інститути соціалізації – конкретні групи, в яких людина долучається до системи норм, цінностей і соціальних зв'язків (сім'я, школа, неформальні організації, засоби масової інформації тощо).

 

Формами реалізації процесу соціалізації є соціальна адаптація та інтеріоризація.

 

Соціальна адаптація (лат. adaptatio пристосовувати) пристосування індивіда до умов суспільного середовища.

 

Цей процес вказує на пристосування індивіда до рольових функцій, соціальних норм, спільностей, до умов функціонування різних сфер суспільства.

 

Інтеріорізація (лат. interior – внутрішній) — процес формування внутрішньої структури людської психіки за допомогою засвоєння соціальних норм, цінностей, ідеалів, процес переведення елементів зовнішнього середовища у внутрішнє «Я».

 

Можна виділити два аспекти соціалізації:

 

-         типізацію – формування у особистості типових для певної соціальної групи властивостей особистості, еталонів, норм поведінки;

 

-         індивідуалізацію – підсумок соціалізації, набуття людиною індивідуальних, відмінних рис.

 

Двосторонній процес соціалізації передбачає засвоєння індивідом соціального досвіду шляхом входження в соціальне середовище, систему соціальних зв'язків і активне їх відтворення. Тобто людина не тільки адаптується до умов соціуму, елементів культури, норм, що формуються на різних рівнях життєдіяльності суспільства, а й завдяки своїй активності перетворює їх на власні цінності, орієнтації, установки.

 

 

 

2.               Стадії та сфери соціалізації

 

 

 

Основними сферами соціалізації є діяльність, спілкування та самосвідомість.

 

У діяльності людина виражає себе як суспільний індивід, проявляє особистісні смисли, виявляє самостійність, ініціативу, творчість та професіоналізм, засвоює нові види активності.

 

У сфері спілкування відбувається поглиблене розуміння себе та інших учасників комунікативного процесу, збагачення змісту взаємодії та сприйняття людьми одне одного.

 

Сфера самосвідомості передбачає становлення “Я-концепції” індивіда, осмислення свого соціального статусу, засвоєння соціальних ролей, формування соціальної позиції, моральної орієнтації.

 

Соціалізація є тривалим процесом, у своєму розвитку вона долає кілька стадій.

 

Стадії соціалізації – етапи, періоди становлення особистості засвоєння нею соціального досвіду.

 

Єдиної класифікації стадій соціалізації ще не вироблено, оскільки різні вчені за основу беруть різні критерії.

 

Наприклад, з огляду на участь у трудовій діяльності Г. Андреева виокремлює дотрудову, трудову і після трудову стадії соціалізації (соціологічний підхід).

 

- дотрудова стадія охоплює дитячий, підлітковий та юнацький вік, включаючи два самостійні етапи: ранньої соціалізації (імітації і копіювання дітьми поведінки дорослих; ігрової діяльності, коли діти усвідомлюють поведінку як виконання ролі; групових ігор, під час яких діти вчаться розуміти, чого від них чекає група людей) та навчання;

 

-трудова стадія соціалізації пов'язана із зрілістю особистості, реалізацією та поглибленням нею соціального досвіду.

 

-після трудова стадія соціалізації полягає в реалізації потенціалу людей пенсійного віку.

 

 

 

3.               Поняття про соціальну групу. Склад та структура групи

 

 

 

Соціальна група — відносно стійка сукупність людей, пов'язаних між собою спільними цінностями, цілями, системою взаємин, взаємовпливів і включених до типових форм діяльності.

 

Поняття «соціальна група» в основному позначає функціонування певного угруповання, товариства, об'єднаних спільними цілями людей.

 

Функції групи

 

Інструментальна функція групи  полягає в здійсненні тієї чи іншої  спільної діяльності людей. Конвеєрна бригада, підрозділ рятівників, футбольна команда, хореографічний ансамбль – все це зразки груп, що виконують інструментальну роль у суспільстві. Вони називаються також групами, орієнтованими на задачу. Участь у таких групах, як правило, забезпечує людині матеріальні засоби у житті, дає можливість до самореалізації.

 

Експресивна функція групи  полягає в задоволенні потреб людей в схваленні, повазі і довірі. Цю роль часто виконують первинні і неформальні групи. Будучи їх членом, індивід отримує задоволення  від спілкування з психологічно близькими йому людьми – рідними і друзями.

 

Функція підтримки  групи проявляється у тому, що люди прагнуть  до обєднання у складних для них ситуаціях. Вони шукають психологічної підтримки у групі , щоб послабити неприємні почуття.

 

Параметри, що характеризують групу як цілісність

 

 До них відносять:

 

·       склад групи (чисельність, характеристика членів групи);

 

·       структура групи структура керівництва та підлеглості, структура міжособистісних стосунків);

 

·        групові процеси (керівництво, лідерство, вироблення групових норм, конфлікти, тобто все, що відбувається з групою і в групі протягом її існування);

 

·       групові норми (певні правила, що встановлені, відпрацьовані та прийняті групою).

 

   Іноді групові норми усвідомлюються після їх порушення. Такими нормами найчастіше бувають, неофіційні правила, котрих дотримуються у групі. Правила поведінки можуть бути і чітко визначені, формально затверджені.   Норми є координуючими елементами, основою соціального контролю у групі, сприяють її виживанню.

 

Структура групи

 

Фундаментальним елементом соціальної структури є соціальний статус, який визначає місце особи в групі та суспільстві. Саме з допомогою статусів ми ідентифікуємо один одного в різних соціальних структурах. Мама, дитина, священик, президент, машиніст — усе це є статуси. Знаючи статус особи, розуміємо — хто перед нами і чого від нього очікувати.

 

Поняття «статус» прийшло в соціологію з латинської мови. Цим словом у Стародавньому Римі позначали правовий стан особи.

 

У наш час під поняттям «статус» розуміють соціальне становище людини у суспільстві.

 

Соціальне становище – поняття набагато ширше, адже цим поняттям охоплюється і економічне становище людини (заможний рантьє, низькооплачуваний працівник), і його професійне становище (лікар, шофер), і політичне становище (член демократичної партії, безпартійний), і демографічні особливості людини (вік, стать).

 

Статус – це позиція людини у соціальному просторі. Кожна людина має багато статусів, оскільки є членом багатьох груп (син, студент, юнак, читач бібліотеки, споживач та ін.). Але в статусному наборі обов'язково виділяється головний. Для чоловіків він найчастіше (але не обов'язково!) є пов'язаний із місцем роботи (директор, президент, шофер), а для жінок — із сім'єю (мама, дружина). Часто домінуючим статусом є вік, який визначає очікувану поведінку його носіїв і ймовірну реакцію інших (уявіть собі, наприклад, що дідусь починає себе поводити як підліток і якою буде реакція оточуючих на такий стиль поведінки).

 

Наступним поняттям, що характеризує психологічну структуру групи є роль.

 

Роль – це нормативно заданий зразок поведінки, що очікують від людини, яка займає ту чи іншу позицію у групі (роль старости, профорга і т. д.). Коли людина входе в свою роль, тоді вона звикає до неї і поводить себе у відповідності до неї, і члени групи чекають від неї саме тієї поведінки, яка співвідноситься з цією роллю.

 

 

 

4.                Класифікація груп

 

 

 

З огляду на чисельність (за розміром, кількісним складом) соціальні групи поділяють на

 

-      малі – це добре знайомі між собою люди, які об'єднані спільними цілями, інтересами і постійно взаємодіють між собою (сім'я, студентська група, виробнича бригада, компанія друзів. Від 2 до 30 осіб). У малих групах кожен її член може безпосередньо контактувати з будь-яким іншим членом тієї самої групи; зокрема, він завжди може зреагувати на поведінку кожного із її членів, і, в свою чергу, спостерігати, як реагує на його поведінку кожен член групи. Таким чином, у малій групі існує постійно діюча система прямого й зворотного зв'язку між усіма її членами.

 

-      середні – це такі групи, у яких кожен член може знати кожну іншу людину, що входить у групу, але не може відстежити реакцію кожного з них на окремий елемент своєї поведінки, оскільки для цього група є занадто великою (наприклад, студенти факультету, робітники цеху тощо).

 

-      великі – це такі групи, у яких окремі їх члени можуть не бути особисто знайомі один з одним (мешканці Львова, українці). Це багатотисячні групи людей, що розсіяні на великих просторах і для яких властиві опосередковані соціальні взаємодії (класові, територіальні, етнічні спільноти).

 

Великі та малі групи можуть бути реальними, умовними та референтними.

 

Реальні групи - це об'єднання людей на ґрунті реальних відносин – ділових або особистих. Так, реальною групою є учнівський клас, сім'я, товариство друзів тощо.

 

Умовна група об'єднує людей за якоюсь умовною ознакою – віком, статтю, національністю та ін. Члени умовної групи не мають між собою реальних відносин та зв'язків і навіть можуть не знати один одного. Прикладами умовних груп є підлітки (всі діти віком 10-15 років), символічна збірна команда світу з футболу, тощо.

 

Референтна (еталонна) група – це реально існуюча або уявна група, погляди, норми та цінності якої є взірцем для особистості, під її впливом вона формує свої життєві ідеали, вивіряє власні дії та вчинки.

 

Людина може бути членом групи, яка водночас є для неї референтною. За цих умов гармонізуються відносини з групою, створюються психологічно комфортні умови для успішного розвитку особистості в певному напрямі.

 

Референтна група іноді існує для особистості поза реальною, якщо вона зорієнтована на ідеали, цінності, погляди іншої групи. Тоді еталоном для неї є інший взірець. Такий стан може істотно позначитися на внутрішньо колективних відносинах, ускладнювати взаємини між членами групи. Якщо в людини кілька референтних груп, це зумовлює виникнення внутрішнього конфлікту.

 

Формальні групи – мають соціально значущі цілі діяльності, юридично зафіксований статус, нормативно визначена структура). Формальними є студентська група, сім'я, військовий підрозділ, виробнича бригада. Ділові відносини між її членами визначаються посадовими обов'язками кожного і регулюються певним розпорядником.

 

Неформальні групи –  не має юридично зафіксованого статусу. Вона виникає на основі єдиної спрямованості психологічної мотивації – симпатії, зближення поглядів, переконань, визнання авторитетності, компетентності окремих осіб у конкретних видах діяльності, певних захоплень у вільний час. Такими є, наприклад, різні молодіжні об'єднання (рокери, панки та ін.), асоціальні групи (злодії, наркомани).

 

 

 

5.               Рівень розвитку груп

 

 

 

Залежно від змісту спільної діяльності, її ціннісної орієнтації, мети і принципів, від внутрішньої згуртованості у психології прийнято розрізняти такі групи:

 

Перший етап. Номінальна група. Це початок формування групи, перші кроки її соціально-психологічного розвитку. Номінальна група являє собою лише формальне об’єднання один з одним раніше незнайомих людей. Мету функціонування такої групи точніше назвати не спільною, а однаковою, бо для її досягнення, зазвичай, не вимагається тісної інтеграції та взаємодії. Тут відбувається знайомство людей, виникають симпатії та антипатії, відбувається первинний розподіл обов’язків у спільній діяльності. На цьому етапі група може знаходитись від 2-3 днів до декількох місяців.

 

Другий етап. Група-асоціація. Група має загальну мету, офіційну структуру, але не діє як єдине ціле. З’являються визнані лідери і стабільний актив. Діяльність такої групи нестабільна по цілям і ефективності. Виконуються ті справи, які цікавлять всіх, не вимагають від учасників особливих зусиль. В інших випадках приймають участь лише активісти.

 

Третій етап. Група-кооперація. Така група відрізняється усталеною структурою, високим рівнем підготовленості до вирішення необхідних завдань, співпрацею. В такій групі ініціативний, визнаний і авторитетний актив, який здатен напружено працювати і вести за собою всю групу, але тує чітко виражений пасив.

 

Четвертий етап. Група-автономія. На цьому етапі групу відрізняє достатньо високий рівень розвитку за багатьма показникам, особливо за психологічною єдністю. Для такої групи характерна внутрішня згуртованість, відсутність угрупувань за симпатіями та антипатіями та поділ групи на хлопчиків та дівчаток.  Така група відрізняється високою соціальною активністю і ініціативністю.

 

П’ятий етап. Колектив. Група, в якій міжособистісні стосунки опосередковуються суспільно цінним і особистісно-значущим змістом спільної діяльності. Він є найвищим рівнем розвитку групи, бо в ньому, крім характерної для попередніх трьох видів груп ознаки (особистісна значущість діяльності), з'являється нова — суспільна цінність діяльності. Колектив є ідеальною з погляду суспільства спільнотою. Тому будь-яке суспільство прагне відтворити себе в колективах, які боролися б за втілення його ідеалів і цінностей.

 

Отже, слід з'ясувати, які засоби і методи посилюють згуртованість колективу. Передусім, це виховання, що дає змогу досягти відповідності орієнтації членів колективу на певні цінності, мету та завдання, які люди виконують. Успішність такого виховання посилює те, що організація спільної діяльності, реалізація мети досягаються за умови чіткої взаємодії і взаємодопомоги, які правильно регулюють міжособистісні відносини в колективі.

 

Вирішальним чинником для посилення згуртованості колективу є підвищення змістовності і спрямованості внутрішнього життя колективу, яке має значно виходити за межі особистісних інтересів і зосереджуватися на найважливіших напрямах суспільного життя і його інтересів. У структурі утворених груп чітко виявляється ієрархія статусів їх членів, що визначаються різними соціально-психологічними чинниками. Найпопулярніші з них входять до складу підгрупи лідерів.

 

Лідер – це особистість, що користується визнанням та авторитетом групи і за якою група визнає право приймати рішення про дії у важливих ситуаціях, бути організатором діяльності групи і регулювати відносили в групі. Кожен колектив завжди має свого лідера, організатора.

 

У групах людей, крім офіційного керівництва, є ще і неофіційний лідер.

 

Справжнім лідером колективу є той, хто завдяки своїм особистісним якостям виявляє переважний вплив на інших, вирішуючи виробничі завдання. Такий лідер чітко усвідомлює обсяг завдань на найближче і най віддаленіше майбутнє, бачить шляхи їх оптимального вирішення і працює на більш високому рівні порівняно з іншими членами команди.