Тема. Розвиток особистості дитини дошкільного віку

План

1.     Психологічні основи статевого виховання дошкільників.

2.     Загальна характеристика мотивів поведінки дитини.

3.     Вікові особливості виникнення і прояву різних властивостей темпераменту дошкільників.

4.     Характер дитини.

 

Література

1.  Немов Р.С. Психология. – М.: Владос, 1995. – Кн.2

2.  Павелків Р.В., Цигипало П.О. : навч. Посіб./ Р.В.Павелків, О.П.Цигипало. – К.: Академвидав, 2010

3.  Урунтаева Г.А. Дошкольная психология. – М.:Академия, 1998

2.  Шаграева О.А. Детская психология. – М.: Владос, 2001

3.  Эльконин Д.Б. Детская психология. – М.: Академия, 2005

      Психологічні основи статевого виховання дошкільників

Наприкінці раннього дитинства відбувається ідентифікація дитиною себе зі статтю. Однак вона ще не знає, яким змістом наповнені слова "хлопчик" і "дівчинка".

Дорослі свідомо або несвідомо допомагають дитині опанувати її статеву роль, прищеплюючи зразки статево-рольової поведінки хлопчика чи дівчинки. Орієнтація дитини на статеву роль відбувається здебільшого в сім'ї.

Стереотипи чоловічої і жіночої поведінки дитина засвоює через:

-          безпосереднє спостереження за поведінкою чоловіків і жінок;

-          а також через твори мистецтва.

До 3-х років малюк зауважує зовнішні відмінності чоловіків і жінок у манері поведінки, в одязі.

Після 3-х років діти розуміють, що стать не змінюється з часом, зі зміною одягу, зачіски, роду занять тощо.

Дитина наслідує не лише форми поведінки дорослих своєї статі, а й шкідливі звички, які іноді починає вносити у сюжети ігор.

У дошкільному віці зароджуються і розвиваються:

-        відмінності у спрямованості спілкування хлопчиків і дівчаток;

-       доброзичливість до дітей своєї статі: хлопчик частіше обирає хлопчиків, а дівчатка – дівчаток;

-       розвивається усвідомлення себе як хлопчика або як дівчинки. Граючись, діти часто групуються за ознакою статі. В іграх проявляється емоційність дитини, відпрацьовуються варіанти чоловічої і жіночої ролі форм поведінки. У рольовій грі хлопчик, наслідуючи чоловіків, обирає роль шофера, космонавта, моряка; дівчинка - лікаря, вихователя, перукаря. Дівчатка швидше і легше пристосовуються до нової ситуації, ніж хлопчики;

-       інтереси хлопчиків зосереджені на техніці, іграх-змаганнях, у яких можна реалізувати своє прагнення до перемоги, лідерства. Вони визнають лідерами сильних, сміливих та ініціативних однолітків. Водночас дівчатка надають перевагу міжособиcтісним стосункам з веселими, поступливими ровесницями з м'якою вдачею.

Статева належність дітей також проявляється у виборі іграшок, який відображає розрізнення дитиною специфіки чоловічої і жіночої діяльності: уже на 4-му році життя хлопчики вибирають для ігор машини, кубики, інструменти; дівчатка - ляльки, посуд. У хлопчиків спостерігається більший розвиток технічних навичок, у дівчаток - побутових.

До кінця дошкільного віку діти усвідомлюють незворотність статевої належності і починають відповідно будувати свою поведінку. У них виникають своєрідні індивідуалізовані ставлення до деяких ровесників іншої статі. Наприклад, хлопчик може відчувати радість, хвилювання, побачивши дівчинку. Дорослі повинні уважно ставитись до почуттів дитини, не дозволяючи собі іронії або поблажливої зарозумілості. Водночас не слід і заохочувати дитячу закоханість, краще переключити увагу дитини на інші сфери, які можуть зацікавити її.

Усвідомлення статевої належності виникає в дитини у зв'язку з її загальними пізнавальними інтересами, коли вона починає цікавитися будовою власного тіла та інших людей. Воно включається у структуру образу Я. Дитина, чуючи від дорослих: "ти - хлопчик" або "ти - дівчинка", переосмислює ці найменування у зв'язку зі своїми статевими особливостями. Її безпосередньо цікавить власне тіло, статеві органи, вона ніяковіє при оголенні перед іншими людьми. У результаті виховного впливу у неї з'являється почуття ніяковості, сором'язливості.

Здебільшого сучасні діти рано розрізняють ознаки тіла хлопчика і дівчинки, засвоюють ставлення дорослих до оголеного тіла. Інтерес до статевих органів також може виявлятися у малюнках, де діти зображують їх.

Однак багато дітей дошкільного віку не знають про фізичні відмінності людей, не бачать їх, не сприймають відмінностей статі, дивлячись на оголену натуру, навіть коли їм пропонують уважно роздивитися її, щоб правильно зобразити. Деякі діти, вперше побачивши оголених ляльок, відразу звертають увагу на відмінності в їхньому фізичному вигляді. Одні з них спокійно сприймають це, інші, соромлячись, опускають очі. Чим старші діти, тим сильніше вони переживають почуття сорому внаслідок споглядання оголених ляльок (відвертаються, закривають очі руками, не хочуть малювати запропоновану їм натуру).

Процес статевої само ідентифікації дитини представники наукових шкіл пояснюють по-різному. У тлумаченні цієї проблеми домінують такі теорії:

а) теорія ідентифікації. Її представники стверджують, що дитина несвідомо імітує поведінку представників своєї статі;

б) теорія статевої типізації. Ця теорія ґрунтується на концепції соціального научіння, пояснює статеву ідентифікацію дією підкріплення: батьки та інші люди заохочують маскулінну поведінку (активність, сила, агресивність) у хлопчиків; дівчатка отримують позитивне підкріплення фемінної (слабкість, пасивність, залежність) поведінки. Спочатку дитина вчиться розрізняти диференційовані за статтю зразки поведінки, потім узагальнює цей досвід, переносить на нові ситуації, набуваючи вміння виконувати правила поведінки відповідно до своєї статі;

в) теорія самокатегоризації. Представники вважають, що дитина спочатку засвоює статеву ідентичність, визначаючи себе як хлопчика або дівчинку, а потім намагається поводитися відповідно до статевої належності.

На етапі раннього дитинства відбувається первинна ідентифікація, починає вибудовуватися статева самоідентичність.

Статева самоіденгичність (середньолат. indenticus - той самий)- усвідомлення своєї належності до статі.

За грамотного впливу дорослих у дитини формуватиметься адекватне ставлення до статевих відмінностей і ролей, стосунків між чоловіком і жінкою тощо. Дитина може ставити батькам і вихователям запитання про відмінності статей, походження дітей тощо.

Така природна допитливість повинна задовольнятися дорослими, які серйозно поставляться до запитань дітей, дотримуватимуться такту, враховуватимуть вік і психологічні особливості кожної дитини. Також ці питання діти обговорюють між собою.

 

Загальна характеристика мотивів поведінки дитини

Мотив (франц. motif, лат. motus - рух) - усвідомлена причина дій і вчинків людини.

Будучи усвідомленим, мотив поведінки дитини є рушійною силою у її розвитку.

Під впливом розвитку внутрішньої структури особистості, зовнішніх обставин її життєдіяльності мотиви поведінки динамічно змінюються.

Мотивація - система мотивів, яка визначає конкретні форми поведінки, діяльності людини.

На різних вікових етапах мотивація обумовлюється провідними видами діяльності і соціальною ситуацією розвитку.

У дошкільному віці, дитина знає і вміє багато, але показником сформованості особистості є її внутрішня структура, яку утворюють мотиви поведінки, під впливом яких вона діє, воля та почуття.

Найбільший вплив на поведінку дітей дошкільного віку мають типові для них мотиви:

-        пов'язані з інтересом до світу дорослих, прагненням діяти, як вони. Бажання бути схожим на дорослого керує малюком і в рольовій грі. Його часто використовують у вихованні дитини: "Ти ж великий, а великі одягаються самі", "Чоловіки не плачуть".

У поведінці дітей постійно виявляються ігрові мотиви пов'язані з інтересом до процесу гри, які переплітаються з прагненням діяти, як дорослі. Також ці мотиви забарвлюють поведінку дитини, створюють неповторну специфіку дошкільного дитинства. Іноді вони породжують непорозуміння, коли дитина видає бажане за дійсне: «Ми з татом каталися на човні, який перевернувся...». Висловлювання про те, чого не було, не дають підстав вважати хлопчика брехуном, адже він створює уявну ситуацію, у якій з гри фантазія перемістилася у розповідь. Будь-яку справу дитина може перетворити на гру: іноді здається, що вона зайнята серйозною справою, а насправді - грається, створивши для себе вигадану ситуацію. Наприклад, під час психологічного дослідження дітям пропонували із зображень чотирьох предметів (людина, лев, кінь і віз) відібрати "зайвий". Діти назвали зайвим лева, пояснивши: "Дядя запряже коня у віз і поїде, а для чого йому лев? Лев може з'їсти і його, і коня, тому його потрібно відправити в зоопарк".

Важливе значення в поведінці дошкільника мають мотиви встановлення і збереження позитивних взаємин з дорослими та дітьми. Кожна дитина потребує доброзичливого ставлення оточення. Своїми діями вона намагається заслужити їхнього схвалення. Прагнення до позитивних взаємин з дорослими змушує дитину зважати на їхні думки й оцінки, виконувати встановлені ними правила поведінки.

З дорослішанням все більшого значення набуває для дітей ставлення до них однолітків. Наприклад, 3-річна дитина, яка прийшла у дошкільний заклад, перші місяці ніби не помічає інших дітей, не зважає на них у своїй поведінці (може забрати стільчик у сусіда, якщо захоче сісти).

Однак із розвитком спільної діяльності, формуванням дитячого колективу здобуття позитивної оцінки, симпатії однолітків стають дієвим мотивом поведінки дошкільника. Особливо намагаються вони здобути симпатію авторитетних у групі однолітків або тих, хто подобається їм особисто. Для вихователя важливо, щоб дитина здобувала визнання однолітків своїми особистісними якостями, стараннями і результатами в ігровій, продуктивній діяльності, а не спекулятивним шляхом.

У дошкільному дитинстві розвиваються мотиви самолюбства, самоствердження. Вони проявляються у бажанні виокремитися серед інших, досягти того, щоб її поважали і слухались, звертали на неї увагу, виконували її прохання, що виражає намагання дітей виконувати головні ролі в іграх. Прагнення до самоствердження 3-5-річних дітей засвідчують приписування ними собі позитивних якостей, без особливих переживань щодо відповідності їх дійсності, перебільшення своєї сміливості, сили тощо. Наприклад, на питання, чи сильний він, малюк, не задумуючись, відповідає, що може підняти великий камінь.

Протягом дошкільного дитинства мотиви поведінки дитини суттєво змінюються. Молодший дошкільник, як і дитина раннього віку, здебільшого діє під впливом ситуативних почуттів і бажань, не усвідомлюючи того, що змушує його до певних вчинків. Більш усвідомленою є діяльність старшого дошкільника, що виявляється у його здатності пояснити, чому вчинив так, а не інакше.

Один і той самий вчинок дітей різного віку має різні причини: 3-річний малюк кидає курям крихти, щоб подивитися, як вони збігаються і клюють, а 6-річний - щоб допомогти мамі по господарству.

Про розвиток мотивів поведінки дитини свідчать:

1) перетворення епізодичних, розрізнених (іноді суперечливих) спонукань на систему відносно послідовних мотивів. Наприклад, 6-7-річні діти, для яких має значення громадська думка, завжди зважатимуть у своїх вчинках на інтереси, оцінки товаришів. Про це дбатимуть навіть діти, які перебувають у групі в ролі лідерів. Послідовність і системність мотивів дошкільника має ще відносний і нестійкий характер, тому його поведінка нерідко буває несподіваною для вихователя, підпорядковується емоційно сильному спонуканню (образа, велике бажання), наслідком чого є порушення добре відомих йому правил;

2) чіткий прояв спонукальної сили різних мотивів. Наприклад, завдання ігрового характеру (знайти схований прапорець) має найбільшу спонукальну силу для молодших дошкільників; трудове завдання (зробити ляльки для спектаклю) - для 5-6-річних дітей; інтелектуальні задачі (складання прапорця з мозаїки) - для старших дошкільників.

З усвідомленням себе і свого місця у світі дорослих типи мотивів поведінки дошкільника змінюються якісно: з'являються інші причини, ситуативні бажання переміщуються на задній план.

Пізнавальні мотиви дитини виявляються у перших дитячих питаннях ("що це?", "а як?", "для чого?"), однак вони не є свідченням істинно пізнавальних мотивів. Пізніше переважає питання "чому?". Часто діти не лише запитують, а й намагаються знайти відповіді, використати свій досвід для пояснення незрозумілого, вдаються з цією метою цього до "експерименту" (розривають іграшки, намагаючись дізнатись, що у них у середині).

Змагальні мотиви дитини мають своєрідну характеристику. З-4-річні діти не порівнюють свої успіхи і невдачі з успіхами і невдачами інших дітей. Прагнення до самоствердження і бажання отримати похвалу дорослих вони виражають не у спробах зробити щось краще за інших, а в приписуванні собі позитивних якостей, у виконанні дій, які отримують позитивну оцінку дорослого. Так, у експерименті, де молодші дошкільники, яким запропонували гратися у дидактичну гру і пояснили, що переможець отримає в нагороду зірочку, вирішили всі дії виконувати разом, а не по черзі, як вимагали умови гри. Вони підказували однолітку, якщо їм була відома відповідь, а по закінченні гри кожна дитина вимагала зірочку, незалежно від досягнутого нею результату.

Моральні мотиви поведінки виражають ставлення дитини до оточуючих. Вони змінюються і розвиваються упродовж дошкільного дитинства у зв'язку із засвоєнням та усвідомленням моральних норм і правил поведінки, розумінням значення своїх вчинків для інших людей. Спершу виконання загальноприйнятих правил поведінки є для малюка тільки засобом підтримання позитивних взаємин з дорослими, які цього вимагають. Вони діють відповідно до моральних норм тільки щодо тих дорослих або дітей, до яких відчувають симпатію. Цим діти керуються, коли діляться іграшками, солодощами з однолітками. У старшому дошкільному віці моральна поведінка поширюється і на людей, які не мають з дитиною безпосереднього зв'язку. Це зумовлено усвідомленням дітьми суті і значення моральних норм і правил, розумінням їх загальнообов'язковості.

Серед моральних мотивів поведінки все більше місце починають займати суспільні мотиви - бажання зробити користь для людей. Багато молодших дошкільників може виконувати нескладне завдання заради задоволення інших людей. Для цього потрібно, щоб вони уявляли собі людей, для яких щось роблять, і симпатизували їм.

  

Вікові особливості виникнення і прояву різних властивостей темпераменту дошкільників

Уже з перших днів життя немовлята помітно відрізняються одне від одного спершу тим, як засинають і як переходять від сну до неспання.

Типологічні відмінності дітей старшого віку особливо помітні в іграх, побутових справах, спілкуванні з дорослими й однолітками. Поєднання властивостей темпераменту виникає не відразу, а розгортається у певній послідовності, яка залежить від загальних закономірностей дозрівання нервової системи, ендокринного апарату, від специфічних закономірностей кожного типу темпераменту.

Поступове фомування темпераменту полягає у виникненні його властивостей у різному віці: тривожність (підвищена збудливість, страх) - у перші місяці життя; імпульсивність - на початку 2-го року життя; агресивність - у 2,5 роки.

Специфічними віковими особливостями нервової системи у переддошкільному і дошкільному дитинстві є:

-          слабкість;

-          неврівноваженість збуджувального і гальмівного процесів, тому поведінка дошкільника має ознаки холерика;

-          висока чутливість.

Нервова система у молодших дошкільників має багато ознак слабкого типу, що зумовлено їх віком. Це проявляється у швидкому виснаженні, низькій працездатності, підвищеній збудливості і чутливості, що зумовлює неадекватну поведінку, оскільки сила реакцій-дитини не відповідає силі подразника. Наприклад, у відповідь на спокійне зауваження дорослого вона плаче, викрикує образливі слова. Через підвищену збудливість діти під впливом емоційно насиченої ситуації (на святі, у театрі) кричать, встають зі своїх місць, порушують правила поведінки. Мистецтво педагога полягає в тому, щоб захистити нервову систему дитини від перенапруження, забезпечити допустиму силу спрямованих на неї стимулів.

Стійкість, працездатність нервової системи до 7-8-ми років досягає максимальної величини і пізніше майже не змінюється.

Для 7-річної дитини характерна слабкість збудження і гальмування, що проявляється у низькій витривалості та швидкій втомлюваності. Якщо дитина раптом починає порушувати правила, перестає слухати дорослого, брати участь у спільній діяльності, це означає, що її нервова система перевантажена і потребує відпочинку. Слабкість гальмування проявляється передусім у порушенні заборон, імпульсивності поведінки (наприклад, малюк вихоплює іграшку в товариша, залазить у калюжу, з'їдає чужу цукерку, знаючи, що цього робити не можна). Це особливо виражено у ранньому і молодшому дошкільному віці. Слабкістю гальмування обумовлені і передчасні реакції (наприклад, під час естафет, рухливих ігор малюк починає дію, не дочекавшись сигналу).

До вікових особливостей дітей дошкільного віку належить і більш швидке, ніж у дорослих, відновлення сил. Поведінка дошкільників ситуативна, вони погано пристосовуються до будь-яких незручностей, обмежень у часі, часто забувають обіцянки. Звички дітей дуже нестійкі і швидко руйнуються.

Для дитини характерне поєднання неврівноваженості зі слабкістю обох нервових процесів (збудження і гальмування).

Сила, інертність, рухливість нервових процесів мають спадковий характер. Спадковий фактор поширюється на комплекс властивостей, а не на кожну з них окремо.

Водночас учені не заперечують зміни властивостей типу нервової системи, оскільки, як стверджував І. Павлов, "поведінка людини обумовлюється не лише вродженими властивостями нервової системи, але й впливами на її організм під час виховання і навчання, а також цілеспрямованим і систематичним тренуванням нервових процесів". Враховуючи це, вихователь може спрямовувати діяльність дітей, сприяти тренуванню у них потрібних властивостей нервової системи. Тому навіть збудливий тип, якому притаманні сильні збуджувальні процеси, завдяки тренуванню може розвинути здатність до сильного гальмування. Окремі властивості темпераменту можуть змінитися через різке погіршення побутових і матеріальних умов, тяжкі захворювання, під впливом трагічних подій у сім'ї, а також унаслідок виховної роботи.

Мінливість темпераменту в дошкільному віці різноманітна за формами, наділена специфічними ознаками.

Фізіологічною передумовою змін темпераменту дошкільників є висока пластичність нервової системи дітей, її піддатливість різним впливам. Причинами цього є несформованість типу вищої нервової діяльності, недостатньо виражена сила нервових процесів і особливо активного коркового гальмування.

Під впливом умов життя, завдяки пластичності і сприйнятливості нервової системи у вродженому типі вищої нервової діяльності з'являються різні набуті якості. Отже, можна розробити систему вправ для тренування типу нервової системи: не перебудовувати тип, а лише змінити певні його риси, що має велике значення для виховання.

Психологічні особливості дітей різних типів темпераменту

Чітко вираженого типу темпераменту не існує. Він відображається на характері, волі, мисленні, пізнавальній діяльності дитини. Темперамент не є сталою властивістю особистості, він змінюється залежно від умов її життя і виховання. Кожний тип темпераменту має свої переваги та недоліки. Для правильної організації виховання, боротьби з недоліками і поліпшення спілкування дитини з людьми необхідно знати, до якого типу темпераменту вона належить. Кожному темпераменту відповідає певний тип нервової системи. Уміння його визначати необхідне для правильного спрямування розвитку особистості дошкільника, розуміння особливостей його поведінки, запобігання небажаним реакціям дитини тощо.

Для визначення типу нервової системи послуговуються такими показниками:

1) сила збудження;

2) сила гальмування;

3) рухливість нервових процесів;

4) урівноваженість.

 

Психологічні характеристики дітей сангвінічного темпераменту.

Діти, яким притаманний сангвістичний тип темпераменту, енергійні, активні, життєрадісні, комунікабельні, поступливі, швидко схоплюють нове і цікаве, легко переносять невдачі. Вони без проблем пристосовуються до нових умов, вступають у контакти з іншими дітьми, знаходять товаришів у будь-якій ситуації. При цьому можуть і керувати, і підкорятися. Швидко освоюються в дошкільному закладі, відразу почувають себе, як удома. Без особливих труднощів засинають і прокидаються після сну, переходять від рухливих ігор до занять, і навпаки.

Дітям-сангвінікам притаманне голосне, швидке, чітке й емоційно виразне, урівноважене мовлення.

Нервова система сангвініка пластична, він легко переключається з однієї діяльності на іншу, переходить від веселих розваг до серйозної справи. Ця властивість відіграє як позитивну роль (безпроблемне включення в нову діяльність), так і негативну (формуються такі риси, як непосидючість і поверховість). Тому у вихованні такої дитини необхідно дбати про формування стійкості поведінки, інтересів, нахилів. У ставленні до неї важливо виявляти вимогливість, контролювати дії і вчинки, залучати до творчої діяльності. Поблажливість до незначних порушень порядку (не прибрав іграшки, не поклав на місце одяг) швидко змінює звички, для закріплення яких було витрачено багато часу і зусиль, оскільки такі риси, як зібраність, акуратність, формуються у сангвініків дуже важко порівняно з дітьми інших типів.

Сангвініків приваблює усе нове, у них швидко формується здатність навчатися, легко виробляються нові вміння і навички і перетворюються набуті. Вони працелюбні, легко переносять нетривалі навантаження, відновлюють працездатність, оволодівають довільною регуляцією власної поведінки. Для підтримання активності таких дітей їх необхідно стимулювати новизною справи. Одноманітні, інертні ситуації втомлюють, знижують їхню увагу, підвищують ризик відволікання на сторонні подразники, що негативно позначається на загальній працездатності дитини. Як тільки діяльність втрачає для неї привабливість, вона її припиняє, переключається на іншу. У таких ситуаціях обов'язково потрібно домогтися закінчення розпочатої справи з хорошим результатом (наприклад, не дозволяти малювати наступний малюнок, поки не закінчений попередній). Для підтримання інтересу до діяльності корисно застосовувати заохочувальні стимули. При недбало виконаній роботі слід дати завдання зробити її заново.

Почуття у дітей-сангвініків виникають швидко й активно проявляються. На ситуацію реагують активно, виразно, але не втрачають самовладання, здатності бачити і чути іншого, не лише себе, навіть у гостро конфліктній ситуації. За позитивних стимулів діти радіють, сміються, за негативних - нерідко плачуть. їхній загальний емоційний тонус частіше мажорний, вони рідко вередують, не схильні до афективних реакцій.

Для таких дітей корисний розмірений ритм щоденного життя, однак швидший, ніж у дорослих, оскільки вони не можуть довго зосереджуватись на одному об'єкті, через що їх часто вважають легковажними. Виховувати дітей сангвініків потрібно на основі довірливих дружніх стосунків, за яких дорослий невимушено керує формуванням у них потрібних новоутворень. Почуття любові до близьких дорослих є джерелом їхньої творчості, позитивно впливає на активність, творчий пошук, значно поліпшує результативність діяльності.

У сангвініка слід формувати стійкі уподобання та інтереси, не допускати поверхового, недбалого виконання ним завдання, вимагати від нього доводити почату справу до кінця, стимулювати позитивне ставлення до достоїнств інших, уміння зважати на їхню думку, вчити бути уважним до товаришів, надійним у стосунках з ними, дбати, щоб нові знайомства не витісняли старих.

 

Психологічні характеристики дітей флегматичного темпераменту. Діти флегматичного темпераменту спокійні, не схильні до поспіху, послідовні і ґрунтовні у справах, з низькою емоційністю, невиразною, стриманою мімікою, їм потрібен час, щоб правильно відреагувати на будь-який вплив. Повільно і з труднощами вони адаптуються до нових умов життя. Важко пристосовуються до дошкільного закладу, нового режиму і вимог. Нелегко їм даються розлука з батьками, знайомство з дітьми. У звичній обстановці вони без примусу, спокійно дотримуються правил поведінки, акуратно і старанно справляються зі знайомою роботою. У всіх справах флегматикам заважає млявість, повільний темп дії, знижена активність. Такі діти легко засинають і багато сплять. Їхнє мовлення уповільнене, спокійне, рівномірне, часто із паузами, без яскравих емоцій, міміки, жестів. На запитання вони відповідають не відразу.

Діти-флегматики повільно реагують на новизну. Необхідність включатися в нову діяльність викликає в них розгубленість, нерідко - переляк. Не менш повільно, але надійно формуються у них навички і звички, тому змінювати їх надзвичайно важко. Такі діти надають перевагу спокійним іграм (режисерським, настільним), уникають занять, пов'язаних з руховими навантаженнями. Вони легко дисциплінуються у звичній обстановці, хворобливо переживають її порушення, як і порушення режиму дня, сформованих стереотипів. У нових ситуаціях їхня поведінка дезорганізовуєгься.

Флегматики, як правило, працелюбні, хоч трапляються серед них і ледарі. Навчити їх швидких і енергійних дій дуже важко, однак легко сформувати витримку і стійкість. Стриманість, посидючість, зібраність і розміреність дій допомагають їм уникати зривів, підтримувати сталий ритм роботи. Починаючи справу, вони довго працюють, потім невтомно, витривало, зосереджено, не знижуючи працездатності, доводять її до кінця.

В емоційній сфері флегматикам притаманна зовнішня байдужість. Вони неголосно сміються, тихенько плачуть, непомітно виражаючи навіть глибокі почуття. Неадекватні емоції проявляють рідко, а конфліктних ситуацій уникають. Однак можуть тривалий час перебувати у стані глибокого емоційного збудження, не демонструючи видимих його проявів.

Іноді педагоги невмотивовано негативно оцінюють дітей флегматичного темпераменту, у сім'ї теж сприймають це як недолік їхнього розвитку, особливо коли батьки і діти належать до різних типів темпераменту.

У вихованні дітей з флегматичним темпераментом слід дотримуватися раціонального режиму і терпіння. Має значення навіть режим сну: таких дітей не слід рано вкладати спати, не варто давати їм досипати уранці, затягувати денний сон. Бажано будити вчасно, не дратуючи, подбати про вмивання їх холодною водою. Не можна надовго залишати їх наодинці, треба дбати про вироблення у флегматичних дітей вміння діяти швидко, енергійно. Батьки і педагоги у спільній діяльності повинні бути зразком для наслідування, непомітно стимулюючи активність дітей, пробуджувати ініціативні дії та інтерес.

Навіть незначні звички дітей-флегматиків перебудувати дуже важко, тому краще попереджувати їх появу, формувати ставлення і дії, доброзичливо і настирливо стимулювати співучасть у справі, емоційно її підкріплювати (радість від добрих учинків, оцінка іншими позитивних дій). Без належного такту, терпіння марно розраховувати на результат. Потрібні вміння, звички виробляються у таких дітей повільно, але назавжди.

У вихованні дітей-флегматиків головне – формувати трудові навички, стежити, щоб вони завжди були зайняті, залучати до діяльності в колективі, вчити за допомогою ігор і занять пришвидшувати темп дій, заохочувати найменші прояви рухливості, спритності. Завдяки цьому їхня млявість не перетвориться на лінощі, урівноваженість почуттів - на слабкість.

 

Психологічні характеристики дітей холеричного темпераменту.

Холерики енергійні, гарячі, запальні, з виразною мімікою, різкими жестами, бурхливими реакціями. У звичайних умовах швидко і без проблем переключаються на нову діяльність, активно беруться за будь-яку справу, іноді одночасно за кілька справ. Легко адаптуються до нових умов життя, активно вступають у спілкування, налагоджують стосунки, мають багато знайомих. Своєю гарячкуватістю, неспокійністю, сварливістю нерідко створюють конфліктні ситуації, однак швидко заспокоюється, не тримають довго образи. Вони чутливі до порушення режиму дня, погано засинають і неспокійно сплять, не можуть стримувати почуття голоду і наполегливо вимагають їжу.

Мовлення дітей-холериків швидке, нерівномірне, нерідко незрозуміле, з коливанням інтонації, багате на міміку і жести. За активного збудження мовленнєвий процес уповільнюється, дитина збивається на паузи, поспішні звуковимови, повтори.

Такі діти активно реагують на новизну, виявляючи при цьому бадьорість, піднесення. Невідоме, труднощі сприяють динамічному пошуку способів розв'язання завдань, а досягнення успіху приносить задоволення. Займаючись цікавою діяльністю, виявляють творче піднесення, наполегливість, силу волі, що приносить їм значні результати. Вони швидко відновлюють сили і знову беруться за складну, але цікаву їм справу, уперто досягаючи мети. Однак це можливо лише у ситуації психологічного комфорту. За інших умов бурхлива активність через різкий спад настрою може змінитися бездіяльністю, роздратуванням, афектацією.

Діти-холерики дуже активні, надають перевагу рухливим іграм з елементами спорту, бігу. Вони охоче беруть участь у заняттях, де можна проявити себе, грають головні ролі в іграх, організовують однолітків, керують ними, нерідко намагаються управляти і дорослими. Дуже не люблять ситуацій, у яких потрібно стримувати себе. Уміння й навички формуються в них довго і важко перебудовуються. Холерики з труднощами переключають і конкретизують свою увагу, їх важко дисциплінувати. Через імпульсивність такі діти часто порушують відомі їм правила поведінки. У роботі з ними потрібні витримка і терпіння. Найкраще добирати для них індивідуальні, малогрупові форми організації діяльності, стимулюючи інтерес до її змісту, дбаючи про емоційно-позитивний фон співпраці.

У дітей холеричного типу швидко спалахують емоційні процеси, різко змінюється емоційний тонус, настрій. Їхні емоції проявляються сильно: вони не плачуть, а голосять; не сміються, а регочуть. Бурхливі прояви емоційних реакцій іноді підштовхують їх до агресивних дій. Таких дітей слід вчити володіти своїми емоціями. Ця здатність виробляється з перших років життя, але дуже повільно і лише за наявності емоційного комфорту.

У психолого-педагогічній роботі з такими дітьми, крім терпіння, потрібні й уміння спокійно, лагідно і витримано вести себе, навіть під час вибухів дитячого гніву. Моралізування, насмішкуваті зауваження, покарання, вимоги від них обіцянок і клятв недопустимі. Краще на певний час ізолювати дитину, допомогти їй заспокоїтись і спробувати разом з нею обміркувати те, що трапилося. Оцінити власну поведінку повинна сама дитина.

Діти завжди хочуть відповідати очікуванням близьких дорослих, але не всім це вдається. Холерикам - найчастіше, оскільки в них слабка вольова регуляція. Тому дорослим потрібно розуміти це, допомагати дитині гідно подолати свої труднощі, вселяти надію на безконфліктне спілкування за будь-яких умов.

Енергію холерика слід спрямовувати на корисні справи, ставити перед ним складні завдання, допомагаючи осмислювати їх. Важливо обережно застовувати все, що збуджує нервову систему, розвивати і зміцнювати процес гальмування шляхом організації розміреної діяльності, домагатися стриманої поведінки, створювати можливості для реалізації потреби в руховому навантаженні. Особливо необхідно систематично контролювати їхню поведінку і діяльність, дотримання правил, якість і повноту виконання завдань, вимог дорослих, вчити зважати на інших, не ображаючи самолюбства.

 

 

Психологічні характеристики дітей меланхолічного темпераменту. Діти-меланхоліки малоактивні, сором'язливі, замкнуті, з підвищеною вразливістю. Вони дуже чутливі до найменших подразників, сильно реагують на схвалення і осуд, підозрілі. У них швидко настає втома, слабкий гальмівний і збуджувальний процеси. Водночас меланхоліки виявляють здатність співпереживати іншим, пройматися настроєм, втіленим у творах мистецтва.

Болісно і довго вони адаптуються до нових умов життя, зміна яких може бути для них сильним стресогенним фактором. Тому їх необхідно завчасно готувати до змін, сприяти поступовому входженню у нове життя, виявляти особливу чуйність до них.

Переживання глибоких емоційних криз меланхоліками супроводжується фізичними проявами: пересиханням у роті і носі, відчуттям холоду у кінцівках, почервонінням шкіри тощо.

Мовлення їх дуже слабке, приглушене, наближене до шепоту, емоційно невиразне, його темп уповільнений, інертний. Думка часто переривається, вислови залишаються незакінченими.

Під час зустрічей з новим, у проблемних ситуаціях (навіть за необхідності розв'язувати у незвичних умовах знайомі завдання) їх підвищена чутливість переходить у нервозність, що характеризується стурбованістю, напруженістю обличчя, нерівномірним диханням, скутістю рухів, незграбністю, сльозливістю. Часто такі діти докладають багато зусиль, виконуючи прості завдання для їхнього рівня розвитку, але нові за формою. Меланхоліки не можуть швидко зорієнтуватися, рішуче діяти у новій ситуації, обрати правильне рішення з двох варіантів тощо. Будь-яка новизна збуджує і гальмує їхню активність. Деструктивно впливає на них обстановка у групі дошкільного закладу (кількість дітей, гамір, загальне напруження тощо): прості справи здаються їм складними, навіть легких завдань вони не можуть виконати, бо все раптом забувають. Одні з них стають зовсім млявими, пасивними, інші дратівливими, крикливими. Невдачі пригнічують меланхоліків, породжують навіть підвищення температури, втрату апетиту, сну тощо.

У роботі з дітьми-меланхоліками важливі вмотивована вимогливість, оптимальні темп і форми пояснення, своєчасна допомога, запобігання невдачам, емоційна підтримка, схвальна оцінка вдалих ініціативних спроб. Водночас недопустимі суворі зауваження, підвищений тон висловлювань з приводу невдач, необачних вчинків тощо. У сприятливій атмосфері такі діти здатні до високої пізнавальної активності, можуть досягти хорошого результату в доступній і цікавій їм діяльності. Однак вони втомлюються швидше від інших дітей, а тому потребують певного душевного спокою для відновлення працездатності. Відпочивши, повторивши і закріпивши засвоєний матеріал, вони почувають себе впевненіше, самостійніше, вільніше, радіють своїм досягненням. Інтерес до змісту діяльності компенсує слабкість їхньої нервової системи. За емоційного комфорту у взаєминах з дорослими і партнерами вони можуть максимально виявити свої здібності, досягти високих результатів.

Найвразливішою у дітей-меланхоліків є емоційна сфера. Підвищена чутливість допомагає їм помічати найменші зміни в настроях і поведінці людей, емоційно відгукуватися на них. Слухання казок, оповідань, перегляд фільмів тощо викликають глибокі і яскраві переживання, які рідко отримують зовнішнє вираження, оскільки постійне емоційне напруження забирає у них багато сил. Бажано не залишати їх наодинці зі своїми думками.

Меланхоліки важко вступають у комунікації з новими дітьми. У будь-якій незнайомій ситуації тримаються осторонь, не виявляють ініціативи і не відповідають на пропозиції інших включитися у спілкування. Оптимальною ситуацією для них є домашня обстановка в оточенні небагатьох близьких людей. У таких умовах вони проявляють глибину почуттів, оцінок, міркувань, гармонійність взаємин тощо.

Через підвищену чутливість і вразливість вони потребують постійного захисту. Схильність до придумування страхів, боязнь невдач навіть у знайомих справах, навіюваність паралізують їхню волю, не дають змоги реалізуватися здібностям і можливостям. Проте це не означає, що таких дітей слід відгородити від серйозних життєвих ситуацій. Соромитися, боятися, по-своєму страждати у відповідних ситуаціях вони будуть усе життя, завжди хотітимуть, щоб ніхто цього не помітив. З огляду на це потрібно якомога частіше відволікати дитину від тривожних думок, емоцій, переключати увагу на цікаву діяльність, сприяти позитивним радісним переживанням, усвідомленню власної значущості, визнанню своїх зусиль, сприйняттю схвальних оцінок своєї діяльності, вчинків, здібностей. Бажано, щоб вони мали змогу задовольнити потребу у спілкуванні з близькими, реалізувати готовність прийти на допомогу, здатність на справжнє співчуття, милосердя тощо.

Вихователь зобов'язаний спрямовувати діяльність дітей, щоб сприяти формуванню позитивних рис і запобігати появі негативних.

У вихованні меланхоліків слід враховувати їхню вразливу нервову систему, швидку втомлюваність, слабкість нервових процесів, допомагати подолати сором'язливість, нерішучість, невпевненість у своїх силах, оскільки це може стати причиною слабкого характеру. Виявляючи до них чуйність і доброзичливість, потрібно розвивати активність, уміння переборювати несміливість, труднощі, підтримувати позитивні емоції.

Особливої уваги вихователя потребують дві групи дітей: повільні і рухливі. Повільні діти дуже довго виконують режимні процеси, затримують інших, неохоче беруться за нову справу, важко включаються в рухливі ігри і фізичні вправи, постійно порушують правила, неправильно реагують на вказівки або через свою надмірну сконцентро-ваність не чують їх. Все це відбувається не навмисно, а тому, що дитина інакше не може. Систематичне тренування, вправи можуть підвищити у неї рухливість нервових процесів, зміцнити нервову систему.

Для входження у робочий процес їм потрібен певний час, поспіх гальмує їх, а різні вимоги і вказівки - дезорганізовують. Будь-яку справу їм необхідно давати виконувати на позитивному емоційному фоні, включаючи елемент гри.

Підвищена рухливість дітей також обумовлена особливістю нервових процесів, керувати якими вони нездатні. Тому покарання їх за непосидючість позбавлені сенсу і педагогічного ефекту, як і спеціально дібрані завдання, що вимагають надмірної ретельності. Виконати їх дитина не зможе, протестуватиме, ігноруватиме вказівки дорослих, уникатиме виконання вимог. Усе це збуджуватиме нервову систему дитини-меланхоліка, підвищуватиме рухову активність.

 

Характер дитини

Головну роль у формуванні і розвитку характеру дитини відіграє спілкування з людьми, які її оточують. Перші зачатки та форми поведінки формуються на основі механізму наслідування (дитина наслідує своїх близьких), а також шляхом научіння через емоційне підкріплення.

Сензитивним періодом для становлення характеру вважають вік від двох-трьох до дев'яти-десяти років, коли відбувається активний процес соціалізації як у процесі спілкування з доролими, так і з ровесниками. Саме в цей період діти відкриті для зовнішніх впливів, наслідують всіх і в усьому. Дорослі мають незаперечний авторитет у дитини, можуть впливати на неї за допомогою слова, вчинків і дій, що створює сприятливі умови для засвоєння та закріплення необхідних форм поведінки.

Важливим для формування характеру дошкільника є стиль спілкування дорослих один з одним та з самим малюком. У першу чергу це стосується спілкування батьків, особливо матері, з дитиною. Те, як вони поводяться з нею, згодом стане способом її поводження зі своїми дітьми, коли вона стане дорослою і буде мати власну сім'ю.

Спочатку в характері формуються такі риси: як доброта, товариськість, чуйність, а також протилежні їм якості егоїзм, черствість, байдужість до людей.

У дошкільному віці закладаються основи рис характеру, які стосуються праці - працелюбство, акуратність, відповідальність, наполегливість. Оскільки в цей період провідною діяльністю є сюжетно-рольова гра, то саме в ній формуються і закріплюються відповідні звички. Крім цього, має значення і виконання дитиною доступних видів праці, що повинно стимулюватися та заохочуватися дорослими. Як правило, у характері закріплюються ті риси, які постійно одержують позитивну оцінку.

Формування характеру залежить від активності дитини в життєдіяльності.

Процес цей починається в ранньому віці, коли вона мимоволі наслідує від дорослих певні способи поведінки, дій, ставлення до людей, усвідомлює свої можливості, оволодіває рухами, вчиться керувати собою, її організатором, керівником, партнером має бути близька людина, від якої залежить формування основних якостей поведінки, характеру дитини. Важливо, щоб вони своєчасно зосереджували свою увагу на розвитку конкретних якостей характеру з урахуванням новоутворень дитячої психіки. При цьому слід пам'ятати, що поведінка дитини-дошкільника опосередкована образом близьких дорослих, який орієнтує її дії і вчинки, є основою всіх новоутворень, обумовлює утворення механізмів особистісної поведінки, здатності регулювати її. Залежно від конкретних умов виховання і взаємин з близькими дорослими провідну роль у цьому процесі можуть відігравати різні мотиви (безпосередній інтерес до діяльності, її змісту, значущості, честолюбність, амбіції тощо). Цим обумовлені різноманітні індивідуальні особистісні якості дитини.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Тема. Психічний розвиток дитини у фазі новонародженості

План

1.          Особливості внутріутробного розвитку дитини.

2.          Особливості розвитку новонародженого.

3.          Криза новонародженості.

 

Література

1.                Бауэр Т. Психическое развитие младенца. - М.: Прогресс, 1979. - 320 с.

2.                Божович Л. И. Личность и её формирование в детском воздаете. - М.: Просвещение, 1968. - 464 с.

3.                Коломинский Я.Л., Панько Е. А. Детская психология. - Мн.: Университетское, 1988. - 350 с.

4.                Павелків Р. В., Цигипало О. П. Дитяча психологія: Навч. посіб. - К.: Академ-видав, 2008. - 432 с.

5.                Субботский Е. В. Ребенок открывает мир. - М.: Просвещение, 1991. - 207 с.

6.                Урунтаева Г. А. Дошкольная психология. - М.: Изд. центр «Академия», 1997. - 336 с.

7.                Шаграева О. А. Детская психология. Теоретический и практический курс. - М.: ВЛАДОС, 2001. - 368 с.

 

Особливості внутріутробного розвитку дитини

Пренатальний розвиток – дородовий утробний розвиток індивіда, під час якого відбувається розгортання успадкованого ним потенціалу.

Фази пренатального розвитку.

Гермінальна фаза. Починається з моменту запліднення яйцеклітини і триває приблизно 2 тижні, протягом яких відбувається швидкий ріст і первинна диференціація клітин.

Ембріональна фаза.  З 2 тижнів до 3 місяця, коли відбувається структурний розвиток зародка. Із трьох зародкових листків формуються тканини і починають утворюватись органи. З 3-го по 8 –й тиждень розвитку із зовнішнього зародкового листа формуються центральна і периферична нервова система, кора головного мозку, утворюються епітелій – чуттєва покривна тканина вух, носа та очей, а також шкірний покрив, волосся і нігті. Середній зародковий лист дає початок усій з’єднувальній тканині, м’язам, скелету, внутрішнім органам, крові, лімфі, кровоносним та лімфатичним судинам, хрящам, статевим залозам, тканинам, що вистилають усі порожнини тіла. Внутрішній зародковий листок утворює внутрішні шари шлунка і кишківника, органів дихання, основні частини щитоподібної залози, печінки, над шлункової залози та інших органів.

У цей час з’являються зовнішні ознаки людини (обличчя, вуха, ніс, очі).

Фетальна фаза. З 3 місяців до народження дитини. Голова випрямляється і окреслюється шия. За зовнішніми статевими ознаками можна легко визначити, хто це, хлопчик чи дівчинка.

Розвиток психіки дитини починається за 280 днів до її народження. На протязі цього формування відбуваються активні зміни.

Найпростіші психічні явища починають виникати ще у внутріутробному періоді розвитку дитини. Вони з’являються не в напрямку від зовнішнього до внутрішнього, а навпаки, спочатку прості психічні явища (виникають до народження дитини у процесі взаємодії її задатків і перших зовнішніх впливів), потім прості зовнішні дії (формуються після народження  і керуються уже тими психічними явищами, що виникли раніше, розвиваються на основі складніших сенсорних контактів із зовнішнім світом, перших практичних дій із предметами тощо).

2 місяці – у плоду формується мозок, ЦНС, хребет, статеві залози, з’являються повіки на очах.

Дитина у пренатальному періоді постійно чує шум току крові, биття серця матері. Як відомо, мати, щоб заспокоїти новонародженого, бере його на руки, притискає до грудей. Експериментально доведено, що новонароджені швидко перестають плакати, коли чують звукове відтворення биття серця.

На 3 місяці вагітності добре вираженими стають рухові реакції плода на зміни емоційного стану матері.

На 4 місяці утворюються борозни і звивини головного мозку, кора набуває шестишарової будови, характерної для мозку дорослої людини.

5-6 місяць плід починає чути звуки. При різкому звукові він здригається. Наприкінці 6-го місяця плід реагує на яскраве оранжеве світло, спрямоване на оголений живіт вагітної. Це є свідченням того, що він уже бачить. З 6-го місяця починає функціонувати вестибулярний апарат. Плід буде займати зручне положення для нього – головою вниз.

У плоду відкриваються очі. Під час сну – закриваються.

 

На 7-му  місяці у плоду спостерігаються смакові реакції на смакові відчуття мами – вираз незадоволення на гірке, задоволення на солодке.

 

Нюховий аналізатор єдиний, який включається в роботу після народження, хоча сформований до нього.

Робота усіх аналізаторів до народження йде на основі підкіркових структур (тобто підсвідомості), тому все, що ми переживаємо до народження закладене на основі підсвідомості.

Пренатальному розвитку властиві певні загальні тенденції. Він відбувається переважно у напрямку від голови до ніг, від центру тіла до його периферії. Ця тенденція виявляється в розвитку координації рухів і фізичних навичок у немовлят і дошкільників.

 

Особливості розвитку новонародженого

Дитина, з'явившись на світ, сповіщає про це оточуючих своїм криком. Психоаналітики говорять, що це перша травма, яку переживає дитина, але вона настільки сильна, що все наступне життя людини проходить під знаком цієї травми.

Не драматизуючи цю подію, все ж таки зазначимо, що процес народження — тяжкий, переломний, критичний момент у житті дитини.

Народжуючись, дитина фізично відокремлюється від матері. Вона потрапляє в зовсім інші умови: холод, яскрава освітленість, повітряне середовище, яке вимагає іншого типу дихання, необхідність зміни типу харчування. Вступають в дію інші види фізіологічної регуляції поведінки, і багато фізіологічних систем починає функціонувати по-новому.

Новонароджена дитина має свої анатомо-фізіологічні ознаки. У неї відносно велика голівка і короткі ніжки. У тілі 70% становить вода. Вага — 3—3,5 кг, довжина тіла — 49— 51 см. М'язи та зв'язки ще дуже слабкі, кістки не зміцнілі, не сформовані нервові механізми, що забезпечують рухи рук і самостійне пересування дитини.

До моменту народження дитини нервова система морфологічно сформована.

Вага головного мозку становить близько 372—400 г. У корі великих півкуль є основні борозни і звивини, така сама кількість нервових клітин, що й у мозку дорослої людини. Проте нервові клітини майже не мають розгалужень, провідні шляхи не мієлінізовані (утворення оболонки навколо нервових волокон) і знаходяться у прямій залежності від кількості і різноманітності подразників.

З перших днів життя у дитини функціонує система безумовних рефлексів: харчових, захисних та орієнтувальних.

Найважливішими з них є ті, що регулюють внутрішнє середовище організму — дихання, кровообіг, температуру тіла. Це також і рефлекс ссання. Його легко можна спостерігати: новонароджений починає робити рухи ссання як тільки будь - який предмет потрапляє йому в рот. Спостерігаються у дитини і деякі вроджені рухи, які слугують для захисту від шкідливих зовнішніх дій — він кашляє, чхає і тим самим уникає перешкод для дихання, мигає, якщо в очі щось попадає, зажмурює очі від яскравого освітлення. Це захисні рефлекси. І все ж таки в більшості випадків новонароджений відповідає на різні різкі зовнішні подразники однаково — здригається, збуджено рухає ручками та ніжками, плаче.

Є у новонародженого і рефлекторні рухи, які показують, що його організм може впіймати не лише негативні впливи зовнішнього світу. Це повернення очей і голівки у бік джерела світла. У сонячний день в дитячих кімнатах пологових будинків можна спостерігати, як голівки дітей повернуті до вікон. А якщо повільно рухати перед обличчям новонародженого запалену свічку, його очі починають рухатися у той же бік.

До захисних механізмів належать і атавістичні рефлекси. Ці рефлекси, вважають вчені, не мають значення для подальшого розвитку організму, хоча саме їх прояви більше всього схожі на такі складні види дій як хапання, ходьба, плавання.

Саме до таких атавізмів належить і рефлекс чіпляння. У відповідь на тактильне подразнення долоні новонародженого пальцем або паличкою його пальчики стискаються так міцно, що дитина може повиснути на шнурку, схватитися за паличку двома руками і піднятися, утримуючи свою вагу. Цей рефлекс чіпляння ще називають рефлексом Робінзона. Якщо різко опустити дитину вниз, його напівзігнуті рученята автоматично зводяться вгору, розкриваються і притискаються, ніби намагаються вхопитись за щось при втраті рівноваги (рефлекс Моро).

Ще один рефлекс виражається в своєрідному "повзанні" новонародженого, відштовхуванні ніжками від опори. Якщо покласти дитину на стіл животом вниз і прикласти дощечку (або просто долоню) до підошви ніг, то вона буде відштовхуватися і рухатися вперед, поступово пересуваючи дощечку. Можна "змусити" новонародженого переповзти стіл. І, нарешті, потрапивши в воду, дитина починає робити рухи, що дозволяють їй "плавати".

Був час, коли вчені вважали, що ці рефлекси лежать в основі хапання, ходьби, плавання. Та більш уважні спостереження показали помилковість цього передбачення. Як виявилось, рефлекси чіпляння та відштовхування ніжками від опори не переходять в хапання та ходьбу, а зникають повністю ще раніше, ніж дитина починає научатися цим діям.

Перші умовні рефлекси виробляються за допомогою дорослої людини. Одним з перших з'являється умовний рефлекс на положення при годуванні, який з'являється на четвертому тижні.

Ось як можна описати психічне життя новонародженого. Мозок продовжує розвиватися, він ще не сформувався, тому психічне життя зв'язане, головним чином, з підкорковими центрами, а також з недостатньо розвиненою корою. Відчуття новонародженого не диференційовані: нерозривно поєднані з емоціями.

Основним пізнавальним органом дитини у перші тижні її життя є рот. Пов'язані з харчуванням рухи (ссання, ковтання, випльовування, мімічні рухи) найбільш сформовані й енергійні. Якщо доторкнутися до губів новонародженого, він відкриває рота, повертає його до подразника, туди спрямовує свій погляд. Кожний дотик до щічок, лоба викликає і посилює рухи. Так створюється перша установка на об'єкт з наступним схопленням і утриманням його ротом. Ось чому природнє годування має важливе значення для дитини. У ньому бере участь широкий комплекс рефлексів: нюхових, смакових, температурних, тактильних, вестибулярних,— що позитивно впливає не лише на її швидкий фізичний, а й на психічний розвиток. В умовах природного годування раніше починає збільшуватись вага дитини, легше виробляються і закріплюються умовні рефлекси.

Важливою подією у психічному житті дитини є виникнення слухового і зорового зосередження. Слухове зосередження з'являється на 2—3-му тижні. Різкий звук, наприклад, грюкання дверей, викликає у дитини зупинку рухів, вона завмирає і замовкає. Пізніше, на 3—4-му тижні, така ж реакція виникає на голос людини. У цей час дитина не лише зосереджується на звук, а й повертає голову в бік його джерела.

Зорове зосередження з'являється на 3—5-му тижні, зовні прояви його подібні: дитина завмирає і затримує погляд (недовго) на яскравому предметі.

На основі зорового та слухового зосередження відбувається упорядкування рухової активності дитини, яка в перші тижні його життя має хаотичний характер. З появою зорового і слухового зосередження помітно збільшується час неспання, який заповнюється тепер своєрідною активністю, що стає для неї джерелом нових вражень. Отже, на базі безумовного орієнтувального рефлексу біологічної обережності вже на третьому тижні життя у дитини виникає елементарна пізнавальна активність, пов'язана з потребою не в їжі, повітрі, теплі, а в нових враженнях (М.В. Вовчик-Блакитна).

Виникнення цього нового типу орієнтувальної активності, що має не органічний, імпульсивний характер, а являє собою рухові акти, спрямовані на зовнішню дійсність, означає першу власну поведінку дитини. Вона відділяється від матері не лише фізично, а й психічно, у неї, за словами Л.С. Виготського, починається "індивідуальне психічне життя".

Соціальна ситуація розвитку спільного життя дитини з дорослим зумовлює виникнення нового типу діяльності – безпосереднього емоційного спілкування. Спостереження за новонародженим показали, що перші прояви емоцій виражаються криком, супроводжуються зморщенням, почервонінням, некоординованими рухами.

Стійке зорово-слухове зосередження на близько розміщених предметах, на обличчя матері і поява посмішки на її обличчі — є показниками виділення об'єкту.

Вже на першому місяці життя відбувається важлива зміна у характері реакцій дитини на матір, а потім і в усій структурі взаємин її з матір'ю. Десь наприкінці цього місяця дитя вперше ніби "визнає" матір: переставши смоктати, воно пильно і осмислено дивиться просто в очі матері, посміхається їй. З цього моменту погляд його все частіше затримується на обличчі матері, все частіше з'являється посмішка, що починає супроводжуватися радісними звуками, жвавими рухами. Такі реакції не мають відношення до процесу годування, ускладнюють, переривають його, вносять "антракти". Усталюючись, окремі емоційно-виразні реакції задоволення об'єднуються у своєрідну цілісну поведінку, яка й дістала назву "комплекс пожвавлення" (Н. Фігурін, М. Денисова).

Із реакції зосередження на обличчі матері виникає це важливе новоутворення періоду новонародженості — комплекс пожвавлення. Комплекс пожвавлення — це емоційно-позитивна реакція, яка виникає наприкінці другого місяця життя, коли мати нахиляється до маляти, у дитини з'являється весела міміка, блиск очей, посмішка, вона глибоко дихає, енергійно гуде, інтенсивно перебирає ручками і ніжками. З часом це переноситься і на інших людей. У цій складній поведінці виявляється тенденція немовляти підтримувати і встановлювати контакт з дорослими. Така поведінка зумовлюється не органічною, а соціальною потребою. Це потреба у людині, у спілкуванні з нею. Комплекс пожвавлення — це не лише реакція, це спроба впливати на дорослого (Н.М. Шелованов, М.І. Лісіна, С.Ю. Мещерякова).

Комплекс пожвавлення знаменує собою кінець новонародженості і початок нової стадії розвитку — стадії немовляти.

Криза новонародженості – проміжний період між утробним (пренатальним) та позаутробним (постнатальним) способом життя. Коли б поруч з новонародженою дитиною не було дорослої людини, то через кілька годин вона б загинула. Перехід до нового способу існування забезпечується тільки дорослим.

У перші кілька днів постнатального життя вона ніби робить крок назад у своєму фізичному розвитку, втрачає у вазі. "Ніколи людина не стоїть так близько до смерті,— писав П.П. Блонський,— як у години народження".

Дитина народжується значно безпомічнішою, ніж діти більшості тварин. Вона не здатна не тільки захистити себе, а навіть тримати прямо голівку, не спроможна ще сприймати навколишні предмети, знаходити їжу,  пересуватися.

 

Висновки про найважливіші надбання у психічному

розвитку новонародженого:

– набуття перших соціальних ознак на основі досвіду безпосередньо-емоційного спілкування з дорослим;

– закріплення специфічно людського біоритму нічного сну та періоду денної активності;

– початок формування перших соціальних потреб у пізнанні та спілкуванні;

– закладання основ формування людської поведінки (зорове й слухове зосередження на обличчі дорослого, перша соціальна емоція – посмішка);

– органи чуття розвиваються швидше рухового апарату;

– і розвиток першої форми поведінки – комплексу пожвавлення.

  

 

Тема. Немовлячий вік і його особливості

План.

1.Роль спілкування у психічному розвитку немовляти. Комплекс пожвавлення.

2.Соціальна ситуація розвитку та провідний вид діяльності.

3.Характеристика рухів і дій на першому році життя.

4.Розвиток пізнавальної сфери немовлят. Криза першого року життя.

 

Роль спілкування у психічному розвитку немовляти

Життя немовляти цілком залежить від дорослого. Дорослий задовольняє органічні потреби дитини - годує, купає, перевертає з одного боку на інший. Задовольняє він і потребу у враженнях: немовля помітно пожвавлюється, коли його беруть на руки. Рухаючись у просторі за допомогою дорослого, воно має змогу бачити більше предметів, доторкатися до них, схоплювати їх. З ініціативи дорослого виникають основні слухові і дотикові враження.

Позитивне емоційне ставлення дитини до дорослого, очевидне задоволення від спілкування з ним виявляються уже в комплексі пожвавлення. Таке ставлення посилюється впродовж усього немовлячого періоду. Емоційне спілкування з дорослим відчутно впливає на настрій дитини. Своєю появою він піднімає настрій дитини, спонукає до дій, до яких перед тим вона ставилася байдуже. До кінця 4-х місячного віку спілкування з дорослим набуває вибіркового характеру. Малюк починає відрізняти своїх від чужих: знайомому дорослому радіє, незнайомий може викликати в нього переляк.

Потреба в емоційному спілкуванні, яка має важливе значення для розвитку дитини, може спричинити і негативні прояви. Якщо дорослий постійно перебуває з дитиною, вона звикає безперервно вимагати уваги, не цікавиться іграшками, плаче, якщо її хоча б на хвилину залишають саму.

За правильного застосування методів виховання характерне для початку немовлячого періоду безпосереднє спілкування (спілкування заради спілкування) поступається місцем спілкуванню з приводу предметів, іграшок, а потім переростає у спільну діяльність дорослого і дитини. Дорослий ніби вводить дитину у предметний світ, привертає увагу до предметів, демонструє можливі способи дії з ними, часто безпосередньо допомагає дитині виконати дію, спрямовуючи її рухи.

Спільна діяльність дорослого і дитини полягає як у керівництві з боку дорослого діями дитини, так і в тому, що немовля, не маючи змоги виконати якусь дію, звертається за допомогою та сприянням дорослого. Велике значення у їх спільній діяльності має здатність наслідувати дії дорослого, яка відкриває широкі можливості для навчання. У 7-10 місяців дитина уважно стежить за рухами і мовленням дорослого. Найчастіше вона відтворює показану їй дію не відразу, а через деякий час, навіть через декілька годин. Іноді наслідування виникає після багаторазового показу. До кінця немовлячого віку діти виявляють велику здатність до наслідування, повторюючи за дорослим різноманітні дії.

Дії, якими дитина оволодіває під керівництвом дорослого, створюють основу для її психічного розвитку. Уже в немовлячому віці яскраво проявляється загальна закономірність її психічного розвитку - психічні процеси і якості формуються у неї під вирішальним впливом умов життя, виховання і навчання. У зв'язку із залежністю від дорослих ставлення немовляти до дійсності і до себе завжди переломлюється через призму стосунків з іншою людиною. Тобто ставлення дитини до дійсності е соціальним ставленням.

Відразу після народження немовля ще не має потреби у спілкуванні з оточуючими людьми, вона виникає під впливом таких умов:

1) об'єктивна потреба немовляти в догляді та піклуванні дорослих. Тільки завдяки постійній допомозі близьких людей дитина може вижити в цей період, оскільки ще не здатна самостійно задовольняти свої органічні потреби. Зацікавленість у дорослому зовсім не є потребою в спілкуванні. У перші дні після народження дитина навчається використовувати дорослих для подолання дискомфорту й отримання того, що їй необхідно, за допомогою різноманітних криків, хникання, гримас. Немовля в цей період не адресує своїх сигналів конкретній особі, воно ще не спілкується;

2) звернена до дитини поведінка дорослого. З перших днів появи дитини на світ дорослий поводиться з нею так, ніби вона може включатися в спілкування: розмовляє з нею, шукає знаків, за якими можна вважати, що дитина включилася у спілкування.

Спочатку дитину залучає до спілкування дорослий, пізніше в неї самої виникає потреба у цьому. Найважливішим засобом спілкування в немовлячому віці є експресивні дії (усмішки, вокалізація, активні рухові реакції).

"Дорослий не тільки задовольняє потреби дитини і вчить її діяти з предметами. Він оцінює її поведінку, заохочує усмішкою, хмурить брови і погрожує пальцем, якщо вона поводиться не так, як потрібно. Завдяки цьому дитина поступово засвоює позитивні звички, вчиться правильно себе поводити.

Отже, роль дорослого у спілкуванні з немовлям є однією з головних передумов успішного розвитку дитини і соціалізації її у людському середовищі.

 

Соціальна ситуація розвитку та провідний вид діяльності

Соціальна ситуація розвитку немовляти полягає в тому, що вся поведінка і діяльність дитини реалізується нею або безпосередньо через дорослого, або у співробітництві з ним.

Нерозривний зв'язок дитини і дорослого зберігається впродовж усього 1-го року життя, тому соціальну ситуацію розвитку в немовлячому віці Л. Виготський назвав "Ми". За його словами, немовля подібне до дорослого паралітика, який каже: "Ми поїли", "Ми погуляли" тощо. Воно нічого не може без дорослого: його життя і діяльність ніби вплетені в життя і діяльність дорослого, який піклується про нього. Особливістю цієї ситуації є потреба в комфорті, а центральним елементом цього комфорту - дорослий.

За словами Д. Ельконіна, пустушка і погойдування - своєрідні замінники присутності дорослого, що подають немовляті сигнал: "Усе спокійно!", "Усе гаразд", "Я - тут!". Звичайно, дитина зовсім не може існувати без дорослого, який забезпечує все її існування, виживання і спрямування активності. Вона не здатна самостійно пересуватися, підтримувати своє існування. Не має вона засобів впливу на дорослого, крім експресивно-мімічних (плач, крик). Суперечність цієї ситуації розвитку полягає в тому, що дитина максимально потребує дорослого, але не має засобів впливу на нього. А він поводиться з нею так, ніби сподівається на відповідні дії, ніби вона розуміє звернені до неї слова, жести, емоційні реакції. Дорослий ніби приписує немовляті розуміння своїх дій. У результаті такої поведінки дорослого в дитини з'являється перша соціальна потреба - потреба у спілкуванні з дорослим. Вона знаменує собою виникнення першої діяльності дитини - діяльності спілкування, предметом якої є інша людина (М. Лісіна). Відтоді активність у встановленні контактів переходить від дорослого до дитини. Вона починає впливати на дорослого, щоб вступити з ним у спілкування, спонукати його до контакту.

Спілкування як провідна діяльність немовляти

Провідною діяльністю в немовлячому віці є спілкування, оскільки воно забезпечує головні лінії психічного розвитку. Залежно від змісту у немовлячому періоді розрізняють ситуативно-особистісну і ситуативно-ділову форми спілкування.

До 6-ти місяців спілкування дитини з дорослими має переважно емоційний характер, а його засобами є реакції.

Емоційне спілкування - спілкування за допомогою виразних рухів, які відповідають певному емоційному стану: пози, міміка, Інтонація голосу, доторкання, погладжування, притискання до грудей, відштовхування тощо.

Після 6-ти-8-ми місяців у дитини формується новий тип спілкування з дорослими - ситуатиано-діловий, при якому засобом спілкування поряд з емоційними реакціями стає дія з предметом.

Ситуативно-ділове спілкування - спілкування дитини з дорослим у процесі спільних дій з предметами, метою якого є ця спільна дія.

У немовлячому періоді виокремлюють два етапи розвитку:

1. Від народження до 5-6-ти місяців. Цей період характеризується становленням ситуативно-особистісного спілкування, інтенсивним розвитком сенсорних систем, зору, слуху. Таке спілкування вважається достатньо розвиненим, якщо малюк дивиться в очі дорослому, відповідає усмішкою на його усмішку, адресує йому ініціативні усмішки, рухове пожвавлення і вокалізації, прагне продовжити емоційний контакт з ним, намагається перебудувати свою поведінку відповідно до його поведінки.

2. Від шести місяців до року. Початок цього періоду пов'язаний з розвитком хапання, установленням зорово-рухових координацій (координація між рукою та оком). Дитина вже здатна втримати предмет, інтенсивно засвоює маніпулювання ним. Розширюється її простір. Створюються передумови для розвитку маніпуляції з предметами і предметного сприймання. Спілкування відбувається на фоні маніпуляцій, які стосуються предметів.

З 6-ти місяців життя дитини ситуативно-особистісну форму спілкування змінює ситуативно-ділова, яка розгортається в результаті спільних з дорослим маніпулятивних дій і задовольняє її нову потребу - у співпраці. Дитині недостатньо доброзичливої уваги. Їй необхідно, щоб дорослий виявив зацікавленість тим, чим вона займається, брав участь у цьому процесі. Дорослого вона вважає експертом, зразком, помічником, учасником і організатором спільних дій. У цих заняттях експресивно-мімічні засоби доповнюються предметами. Дитина виявляє своє прагнення до співробітництва позами, жестами. Спілкування має яскраво емоційний відтінок, йому притаманні не лише позитивні емоції. Діти можуть проявляти образу, гнів, якщо поведінка дорослого їх не влаштовує. Збагачується і спектр їхніх позитивних переживань.

Спілкування з дорослим як провідна діяльність в немовлячому віці найбільше сприяє психічному розвитку дитини, переходу її на наступний віковий етап. Систематичний словесно-емоційний вплив дорослого стимулює емоційну сферу немовлят, сприяє їхньому пізнавальному розвитку. Це спілкування буде продуктивнішим, якщо починатиметься до того, як у дитини сформуються складні форми предметного сприймання.

Дорослий організовує і перші акти предметного сприймання дитини. Оволодівши ними, немовля може успішно використовувати їх в інших ситуаціях, з іншими предметами, наприклад з іграшками.

Емоційно-особистісне спілкування змінюється в цей час на емоційно-ділове. Крім уваги і доброзичливості, у його контекст включаються ще співробітництво дорослого, його участь у справах малюка. Багатшими стають засоби спілкування: погляди й усмішки доповнюють вказівними жестами, певними інтонаціями у вокалізаціях і перших словах, які з'являються у другій половині року.

Ділове спілкування забезпечує подальший розвиток психіки дитини, яка оволодіває мовленням, вчиться виконувати складніші дії з предметами, переходить до найпростіших ігор з ними.

У немовлячому віці відбувається становлення передумов спілкування, безпосередніх емоційніх контактів з однолітками, які відображають широкий спектр переживань. Інтерес дітей одне до одного спонукає їх до пізнавальних контактів, до вивчення іншого. До 12-ти місяців виникають ділові контакти у формі спільних предметно-практичних та ігрових дій. У цей період закладаються основи подальшого повноцінного спілкування з однолітками. Формування цієї потреби починається з 3-х місяців з виникненням орієнтувальної активності на однолітка. У складі комплексу пожвавлення у 5-місячної дитини з'являються яскраві емоції при сприйманні партнера. У другій половині першого року життя формуються складні форми поведінки (наслідування, спільні ігри), які засвідчують подальший розвиток потреби в спілкуванні з однолітками.

Контакти з однолітками здебільшого спрямовані на знайомство з ними як з цікавим об'єктом. Діти розглядають одне одного, доторкаються до обличчя, одягу, іноді навіть "пробують на смак" - беруть у рот пальчик іншого. Часто не обмежуються спогляданням однолітка, а поводяться з ним, як з цікавою іграшкою. Можуть адресувати їм ті самі дії, що й дорослим: усміхнутися, запропонувати іграшку, однак ініціативні прояви на адресу однолітків, прагнення привернути до себе увагу спостерігаються рідко, як і відповідна активність. Немовлята ще не є учасниками повноцінного спілкування, на цьому етапі життя лише закладаються його передумови.

 

 

Характеристика рухів і дій

II період немовлячого віку зв'язаний з виникненням акту хапання — першої організованої, спрямованої дії. Це справжня революція в розвитку дитини першого року життя. Акт хапання підготовлений всім попереднім життям дитини. Він організовується дорослим, і народжується як сумісна діяльність дитини з дорослим.

Акт хапання — це поведінковий акт, а поведінка передбачає обов'язкову участь орієнтування. Тому для того, щоб виникло хапання, необхідно, щоб рука перетворилася в орган обсліду­вання, щоб вона «розкрилась». Перший час рука дитини стис­нута в кулачок. Поки рука не перетвориться в орган перецепції, вона не може стати органом хапання. Хапання здійснюється під контролем зору: дитина розглядає свої ручки, слідкує за тим, щоб рука наближалася до предмету.

Акт хапання має надзвичайне значення для психічного розвитку дитини. З ним зв'язане виникнення предметного сприйняття. З розвитком хапання до п'яти місяців встановлю­ються зоро-тактильно-кінестетичні зв'язки, що лежать в основі початкового орієнтування дитини в просторі. Відбувається і диференціація кінестетичних відчуттів у долонях і пальцях, що призводить до розрізнення функцій пальців у акті хапання, зокрема до специфічного для людини протиставлення великого і вказівного. Виникають інші способи хапання, двома-трьома пальцями, зумовлені особливостями предметів, які дитина починає виділяти обмацуванням. Обмацування cтає можливим внаслідок підвищення чутливої до кінестетичних сигналів під час руху руки і пальців.

Із виникненням обмацування рука дитини починає відігра­вати в її житті подвійну і надзвичайно важливу роль як органа практичної дії та органа дотику. Дитина 6-7 місяців, схопив­ши брязкальце, не тільки маніпулює ним, перекладає, постукує, штовхає, розхитує, а й активно обмацує його, обстежує, навпо­мацки виявляє якусь тріщинку, ямочку, словом, відкриває такі його особливості, які недоступні жодним іншим аналізаторам. У II півріччі діти вже по-різному готують пальці до схоплення м'яча, палички чи кубика. Тому хапання дедалі більше формується як прямо націлене на даний об'єкт наближення руки до предмета. Це стає можливим завдяки тому, що дитина вже сприймає об'єкт. Із розгорнутої сенсомоторної дії обмацування під контролем зору формуються і відокремлюються орієнтувальні зорові реакції примірювання, які, в свою чергу, випереджають і підго­товляють акт хапання. Це один із прикладів формування перцептивної (орієнтувальної) дії  (О.В. Запорожець).

До кінця немовлячого віку (10—11 до 14 місяців) виникає етап функціональних дій: це більш удосконалена дія нанизуван­ня, відкривання, вкладування, але, якщо раніше дитина виконувала дію одним показаним їй способом і на одних і тих же предметах, то тепер вона намагається відтворити дію на всіх можливих об'єктах.              

На перший погляд, нібито, розвиток дій — спонтанний процес. Дійсно, здається, що дитину першого року життя майже нічому навчити не можна, але людина була хитрішою. Д.Б. Ельконін говорив, що людина дуже давно придумала програмоване навчання для дітей першого року життя. Це — іграшки, в яких запропоновані ті дії, які за їх допомогою повинна виконувати дитина. Маніпулювання дитини з іграшками — це прихована сумісна діяльність. Тут дорослий присутній не безпосередньо, а опосередковано, нібито запропонований в іграшці.

Хапання, спрямоване на предмет, стимулює виникнення сидіння. Коли дитина сідає, перед нею відкриваються інші предмети. З'являються предмети, до яких дотягнутися неможливо. Знову спрацьовує закон випереджаючого знайомства дитини зі світом, випереджаючого орієнтування. Дитина тягнеться до предмета, він притягує, але отримати його можна лише за допомогою дорослого. Завдяки цьому спілкування набуває іншого характер, воно стає спілкуванням з приводу предметів. М.І.Лісіна називала його ситуативно-діловими. При ситуативно-діловому спілкуванні діти шукають присутності дорослого, вимагають його доброзичливої уваги, але і цього їм недостатньо— дітям необхідно, щоб дорослий мав відношення до того, чим займається дитина, і активно брав участь у цьому процесі.  

Зміна предмета спілкування вимагає нових засобів і способів дії на дорослого. Із простягнутої до недосяжного предмета руки виникає вказівний жест. Він же предметно відносний і вміщує в собі зародження слова. Л.С.Виготський писав, що саме цей вказівний жест є жестом для інших.

У 9 місяців (початок кризи 1-го року) дитина стає на ніжки, починає ходити. Як підкреслював Д.Б. Ельконін, головне в акті ходьби не лише те, що розширюється простір дитини, але і те, що дитина відділяє себе від дорослого. Вперше відбувається розділення єдиної соціальної системи «МИ», тепер не мама веде дитину, а вона веде маму, куди хоче. Ходьба — перше із основ­них новоутворень немовляти, яке знаменує собою розрив старої ситуації розвитку.

 

Криза першого року життя

Перехідний період між немовлячим періодом і раннім дитинством дослідники називають кризою 1 року.  Криза першого року життя - криза, спричинена руйнуванням необхідності емоційної взаємодії дитини з дорослим, яка проявляється у плаксивості, похмурості, інколи у порушенні сну. Афективні форми поведінки дитини можуть виникати, коли дорослі не розуміють її бажань, її слів, жестів і міміки, або розуміють, але не виконують те, що вона хоче. Оскільки дитина уже сама може пересуватися по кімнаті (повзати або ходити) в цей час різко збільшується коло недоступних, недосяжних для неї предметів. Дорослим необхідно прибирати гострі речі, закривати електричні розетки, ставити вище електроприлади, посуд тощо. Не всі бажання дитини можна виконати, тому що її дії можуть спричинити шкоду їй самій і оточуючим. Зрозуміло, дитина і раніше була знайома зі словом «не можна», але в кризовий період воно має особливу актуальність.

Афективна реакція на чергове «не можна» або «ні» можуть досягти значної сили: деякі діти дуже кричать, падають на підлогу, б'ють по ній руками, тупають ногами і ін. Частіше всього, коли з'являються сильні афекти у дитини, це пов'язано з певним стилем виховання в сім'ї. Це або надмірний тиск на дитину, що взагалі не дозволяє ніякої самостійності, або непослідовність у вимогах дорослих, коли сьогодні можна, а завтра — ні, або можна при бабусі, а при таткові — ні в якому разі. Встановлення нових взаємин з дитиною, надання їй деякої самостійності, терпіння і витримка пом'якшує кризу, допома­гає дитині уникнути гострих емоційних реакцій.

Отже, дитина першого року, вступаючи в новий період свого життя уже багато може: вона ходить, або намагається це робити; виконує різноманітні дії з предметами; її сприймання можна організувати за допомогою мови, бо вона уже розуміє спрямовані до неї слова дорослих. Дитина починає говорити, і хоча її мова ситуативна і багатозначна, незрозуміла більшості оточуючих, її можливості спілкування з близькими людьми значно розширили­ся. В основі пізнавального і емоційною розвитку дитини лежить потреба в спілкуванні з дорослим — центральному новоутворенні даного вікового періоду.

Когнітивна сфера немовляти

У немовлячому віці формуються основи орієнтування у навколишньому світі за допомогою пізнавальних психічних процесів, пов'язаних із сприйняттям і переробкою інформації. Це такі психічні процеси, як відчуття, сприймання, мислення, мовлення, увага, пам'ять. Саме завдяки їм дитина отримує інформацію про себе і навколишній світ.

Увага – зорове зосередження виникає  наприкінці першого місяця,  у 5-7 міс. Привертають увагу яскраві предмети, що свідчить про розвиток мимовільної уваги, наприкінці року виникають властивості уваги – розподіл і переключення.

Відчуття розвиваються після народження дитини – відчуття тепла, холоду, дотику, твердість, м’якість, колір.

Сприймання -  3-мі-сячні діти добре розрізняють кольори, форми об'ємних і плоских геометричних фігур. Кольори привертають їхню увагу по-різному: як правило, перевага надається яскравим і світлим кольорам. На основі розрізнення кольорів з'являється інтерес до різноманітних яскравих предметів.

Пам'ять – мимовільна.

Мислення – наочно дійове, починає зароджуватися наочно-образне.

Перші емоції - негативні.

Перша соціальна емоція - усмішка. Комплекс пожвавлення.

Мовлення – гуління, лепет. Розуміння слів, перші слова.

Отже, дитина першого року, вступаючи в новий період свого життя уже багато може: вона ходить, або намагається це робити; виконує різноманітні дії з предметами; її сприймання можна організувати за допомогою мови, бо вона уже розуміє спрямовані до неї слова дорослих. Дитина починає говорити, і хоча її мова ситуативна і багатозначна, незрозуміла більшості оточуючих, її можливості спілкування з близькими людьми значно розширили­ся. В основі пізнавального і емоційною розвитку дитини лежить потреба в спілкуванні з дорослим — центральному новоутворенні даного вікового періоду.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Інструкційна картка до

семінарського заняття

з навчальної дисципліни «Дитяча психологія»

Тема. Історичний нарис становлення дитячої психології

Мета: поглибити та систематизувати знання студентів про особливості становлення дитячої психології як науки; розширити поняття про розвиток дитячої психології на Україні. Сформувати вміння працювати з інформаційними джерелами. Виховувати інтерес до занять з дитячої психології.

Після вивчення теми студент повинен

знати:

-      основні етапи розвитку та становлення дитячої психології.

вміти:

-      при викладі основного матеріалу застосовувати психологічну термінологію.

План семінарського заняття

1.  Історичний аналіз поняття «дитинство».

2.  Становлення дитячої психології як науки.

3.  Розвиток дитячої психології в Україні.

4.  Основні теорії психічного розвитку дитини за кордоном.

Теми для рефератів, співдоповідей та повідомлень

«Причини виникнення дитячої психології як науки»

«Історична зміна предмету дитячої психології»

«Дитинство як соціально-історичний феномен»

Основні поняття та терміни:

Дитяча психологія, дитинство, теорії психічного розвитку (біогенетична, соціологічна, теорія конвергенції).

Методичні рекомендації щодо розкриття плану семінарського заняття

1.  Повторити матеріал лекції. Користуючись підручниками Павелків Р.В., Цигипало О.П., Обухова Л. Ф. скласти поширений конспект до кожного питання плану заняття.

2.  Підготувати реферат на будь-яку з запропонованих тем.

Питання та завдання для закріплення навчального матеріалу

1. Що є предметом дитячої психології?

2. Хто вважається основоположником дитячої психології?

3. Які підходи до розвитку психіки вам відомі?

4. Як відбувався розвиток дитячої психології на Україні?

5. Назвіть відомих психологів України. Над якими проблемами вони працювали?

 

Література

1. Павелків Р. В., Цигипало О. П. Дитяча психологія : Навч. посіб. - К.: Академ-видав, 2008. - 432 с.

2. Обухова Л.Ф. Возрастная пси хология. – М. : Педагогическое общество России, 2001. – 442 с.

3. Урунтаева Г. А. Дошкольная психология. М. : Изд. центр «Академия», 1997. 336 с.

4. Шаграева О. А. Детская психология. Теоретический и практический курс. М. : ВЛАДОС, 2001. - 368 с.

 
      Матеріали до семінарського заняття

Розвиток дитячої психології в Україні

 

Передісторія дитячої психології в Україні

Виникнення в Україні перших уявлень про психічний розвиток дитини пов'язаний зі становленням освіти й педагогічної культури народу.

Вже у Київській Русі було запроваджено організоване навчання дітей із заможних сімей. Писемні пам'ятки того періоду «Поученіє Владимира Мономаха» (1117 р.), «Пчела» (ХІІ ст.) розкривали ідеали виховання людини з такими рисами, як працьовитість, мужність, доброзичливість, скромність. Київська Русь випереджувала своїх сусідів у справі освіти. Так, донька князя Ярослава – Ганна, яка була одружена із французьким королем, читала і писала кількома мовами, у той час як сам король був неписьменним.

Татарська навала, турецькі набіги зруйнували досягнення Київської Русі, затримали розвиток культури і освіти. Прикладом тогочасної педагогічної думки стала робота Ніла Сорського «Предание ученикам» (XV ст.), де подаються уявлення про розвиток і динаміку емоційних проявів психіки (пристрастей), про умови їх виховання.

Важливою подією в розвитку освіти в Україні стало заснування у 1632 р. першого вищого навчального закладу – Києво-Могилянської Академії, що була створена за зразком західноєвропейських університетів, але зберігала при цьому національну самобутність. Академія поширювала філософсько-психологічні знання про пізнання, емоції, волю і здібності, їх розвиток. Вихованці цього закладу Феофан Прокопович, Стефан Яворський, Сімеон Полоцький та інші були відомими просвітителями у період другої половини XVII-XVIII ст., зробили значний внесок до розвитку вищої освіти у сусідній Росії.

Глибоким психологізмом відзначаються твори видатного українського філософа Григорія Сковороди (1722-1794 рр.), який також навчався у Києво-Могилянській Академії. Філософ доводив, що виховання повинно спиратись на національні основи. Дійсність він поділяв на три світи макрокосм (зовнішній світ), мікрокосм (внутрішній світ) та світ символів (Біблія, література). Г. С. Сковорода притримувався думки про те, що щаслива доля людини й суспільства загалом можлива лише у випадку, коли зовнішні умови, оточуючі людину, відповідатимуть її вродженим схильностям. У вихованні слід спиратися на вроджені задатки людини, розвивати їх у вправах.

Оригінальність підходу Г. Сковороди особливо виразно проявилась у твердженні, що не тільки макрокосм є джерелом для створення внутрішнього світу дитини, але й внутрішній світ володіє значною силою і впливає на зовнішній і через самопізнання можна змінити дійсність, олюднити її.

Розвиток дитячої психології в Україні у ХІХ-ХХ ст.

Щодо стану розвитку психології та й взагалі культури в Україні ХІХ-ХХ століть склались умови, коли можливість творити залежала від лояльності вченого у ставленні до влади – австро-угорської, польської – на західноукраїнських землях, чи російської – на території східної України. Українські за походженням вчені не завжди могли працювати протягом всього життя в Україні і часто переїздили до Москви та інших міст, писали російською, німецькою чи польською мовами. Вчені, які відстоювали національні ідеї та намагались писати українською мовою, зазнавали утисків влади, змушені були емігрувати, діяльність їх заборонялась тощо. Внаслідок цих історичних обставин виділити імена суто українських психологів періоду Російської імперії, а пізніше і Радянського Союзу – досить складна справа, бо біографія більшості з них тісно переплетена з центральними містами тогочасних держав, передовсім з Москвою та Санкт-Петербургом. Ці зауваження слід враховувати при аналізі історії досліджень з дитячої психології в Україні. Ми вважаємо українськими тих представників науки, які народились в Україні та обстоювали національні традиції у своїх наукових поглядах. При цьому твори їх могли бути написаними різними мовами.

Помітний внесок у поширення ідей К. Д. Ушинського в Україні зробив методист початкового навчання Микола Феодосійович Левицький (1819-1885 рр.). Педагог наголошував, що навчання повинно відповідати законам психічного розвитку дітей (бути наочним, послідовним, ґрунтовним, спиратись на практичні вправи). У вихованні слід спиратись на гуманне ставлення до дітей.

Михайло Петрович Драгоманов (1841-1895 рр.) – за фахом історик – піднімав питання національної свідомості, її розвитку і виховання; підкреслював необхідність будувати школу відповідно до національної свідомості народу, вести навчання українською мовою.

Софія Федорівна Русова (1856-1940 рр.) – у поглядах на процес розвитку особистості С. Русова виходить з думки, що "кожна дитина е продукт біологічної та історичної еволюції". Джерелами розвитку особистості вона вважає спадщину та оточення, з якого дитина бере те, "до чого прагне її індивідуальність" 

Христина Данилівна Алчевська (1841-1920 рр.), працюючи з дорослими у недільних школах України, розробляла важливі і для сучасної дитячої психології положення про активізацію ролі учнів у сприйманні навчального матеріалу, які були покладені в основу створеної Х. Д. Алчевською методики літературних бесід за детально розробленою і контрольованою програмою.

Юліан Леопольд Охорович (1850-1917 рр.) – приват-доцент психології Львівського університету, багато зробив для запровадження експерименту в психологію; вивчав питання магнетизму, гіпнотизму, навіювання. Серед важливих для дитячої психології робіт Ю. Л. Охоровича слід згадати "Нариси теорії спадкових явищ" (1870), "Про формування власного характеру" (1872), "Бесіди й спостереження в галузі фізіології, психології, педагогіки й природничих наук" (1906). Ю. Л. Охорович був психологом європейського рівня, членом психологічних товариств Британії, Польщі, Нью-Йорку, Берліну, але його творчість в Україні маловідома і починає відкриватись лише тепер.

Ціла епоха в розвитку української психології пов'язана з іменем Георгія Миколайовича Челпанова (1862-1936 рр.) – приват-доцента Київського університету. У кінці ХІХ ст. вчений працював у Києві, вів психологічний семінар, виступав проти переносу методів експериментальної психології у педагогічну практику, присвятив увагу розмежуванню предметів психології та педагогіки. Педагогіка повинна спиратись на філософську етику, яка обґрунтовує ідеали виховання, а психологія пропонує засоби, щоб цих ідеалів досягти. Згодом учений переїхав до Москви, де організував і очолив перший Психологічний інститут, що став кузнею психологічних кадрів для Росії та Радянського Союзу.

Павло Петрович Блонський (1884-1941 рр.) та Густав Густавович Шпет (1879-1937 рр.) – випускники Київського університету, відвідували психологічні семінари Челпанова, а згодом на його запрошення переїхали до Москви.

П. П. Блонський у 1924-1928 рр. став одним з провідних теоретиків педології як комплексної науки про розвиток і виховання людини. Розробив вікову періодизацію на засадах біологічних ознак (розвиток зубів, ендокринних залоз, складу крові тощо). Поступово Блонський відмовляється від педології, заглиблюючись у психологію. У роботах "Пам'ять і мислення", "Розвиток мислення школяра" подається аналіз процесів пам'яті, мислення, сприймання й волі в умовах навчання, розкривається розвиток пам'яті у зв'язку з розвитком мовлення і мислення.

Г. Г. Шпет основну увагу присвятив питанням на межі дитячої, педагогічної, етнічної психології. До них, насамперед, належить проблема розвитку й формування культурної самосвідомості особистості, зокрема її етнічної ідентичності.

Антон Семенович Макаренко (1888-1939 рр.) – відомий педагог, керівник навчального закладу для неповнолітніх правопорушників, на основі узагальнення свого багатого педагогічного досвіду розробляв питання формування особистості. Серед психологічних засад створеної Макаренком педагогічної системи принцип опори на позитивне в особистості, на розвиток у неї відповідальності перед колективом, широке використання опосередкованих педагогічних впливів на особистість через колектив одноліток.

Вагомим внеском до розробки методологічних питань дитячої психології була творчість Івана Івановича Огієнка (1882-1972 рр.) – релігійного, громадського та державного діяча, лінгвіста, філософа, педагога, первоієрарха українського православ'я. І. І. Огієнко сприяв заснуванню Державного Українського Університету в м. Кам'янці-Подільському, був першим ректором цього закладу (1918 р.). З кінця 20-х рр. і до своєї смерті І. І. Огієнко мусив перебувати в еміграції. Вчений обстоював думку про те, що формування особистості потрібно будувати на основі визначних надбань українського народу протягом його історії. Через повагу до отриманих народом здобутків особистість залучається до національних цінностей, стає громадянином і патріотом. Огієнко вважав за доцільне формувати особистість на основі християнських цінностей, як мудрості, виробленої багатьма поколіннями в історії людства. Робота з дітьми має проводитись рідною мовою.

Григорій Силович Костюк (1899-1982 р. р.) виступив організатором психологічної науки в Україні радянського періоду, вченим психологом. Під його керівництвом створено науково-дослідний інститут психології України (м. Київ), який тепер носить його ім'я. Заснований у 1946 р., інститут був підпорядкований Міністерству освіти, а в останні роки увійшов до структури Академії Педагогічних Наук України. Г.С.Костюк був першим директором інституту, досліджував методологічні питання вікової та дитячої психології, зокрема проблему співвідношення дозрівання, розвитку, навчання; рушійних сил розвитку особистості; проблеми активізації пізнавальної діяльності учня у процесі навчання [66].

Директорами науково-дослідного інституту психології України у подальшому були відомі науковці, психологи В. I. Войтко, Л. М. Проколієнко, О. В. Киричук. Сьогодні цей заклад очолює академік, доктор психологічних наук Сергій Дмитрович Максименко. Численні лабораторії інституту займаються дослідженнями психологічних аспектів навчання і виховання на різних вікових етапах психічного розвитку особистості.

Питання методології дитячої психології досліджені у роботах Г. О. Балла, I. Д. Беха, С. Д. Максименка, В. А. Роменця, В. О. Татенка, Н. В. Чепелєвої та ін .

Проблеми психічного розвитку дитини дошкільного віку розкриваються у працях Л. К. Балацької, В. К. Котирло, С. В. Кулачковської, С. О. Ладивір, С. П. Тищенко, О. Л. Кононко, О. В. Проскури, Т. М. Титаренко та ін.

Питання психології молодшого школяра висвітлені у роботах Б. Ф. Баєва, I. Д. Беха, М. Т. Дригус, С. В. Коробко, Т. В. Косми, С. Д. Максименка та ін.

Проблеми розвитку творчості дитини знайшли вирішення у дослідженнях В. О. Моляко, Р. С . Пономарьової, В. А. Роменця та ін.

Розвиток особистості у підлітковому і юнацькому віці став предметом досліджень М. I. Алексєєвої, М. Й. Боришевського, В. О. Татенка, Н. В. Чепелєвої та ін.

Психологічні аспекти трудового виховання та підготовки до професійної діяльності розроблялись Б. М. Федоришиним та його співробітниками.

Іншим важливим центром психологічних досліджень у галузі дитячої психології є Національний педагогічний університет ім. Драгоманова (м. Київ). Над проблемами дитячої психології працювали і працюють психологи цього закладу Л. В. Долинська, В . У. Кузьменко, М. В. Левченко, Ю. О. Приходько, О. В. Скрипченко та інші.

Висновки

-      виникнення в Україні періоду Київської Русі перших уявлень про психічний розвиток дитини пов'язаний зі становленням освіти й педагогічної культури народу;

-      розвиток передісторії дитячої психології у ХУІІ-ХУІІІ ст. пов'язаний із працями випускників Києво-Могилянської Академії (Г. Сковорода, Ф. Прокопович, С. Яворський, С. Полоцький);

-      ідеї, важливі для розвитку дитячої психології у ХІХ ст., знайшли висвітлення у роботах М. Ф. Левицького, М. П. Драгоманова, С. Русової, Х. Д. Алчевської, Ю. Л. Охоровича;

-      на початку ХХ ст. питаннями дитячої психології займались Г. М. Челпанов, П. П. Блонський, Г. Г. Шпет;

-      у 1946 р. заснований науково-дослідний інститут психології України, першим директором якого був Г. С. Костюк;

-      провідними центрами сучасних досліджень з дитячої психології є інститут психології України, Національний педагогічний університет ім. Драгоманова.

 

 

Основні теорії психічного розвитку дитини за кордоном

 

Усе розмаїття зарубіжних досліджень з дитячої психології проводиться у межах кількох теоретичних напрямів, а саме – біогенетичного, соціологічного, теорії конвергенції, діалектичного та персонологічного підходів.

Біогенетичні теорії (Е. Клапаред, К. Бюлер, Г. Валлас) наголошують на значенні біологічних детермінант психічного розвитку дитини, вважаючи саме їх визначальними для розвитку особистості. Особливо показовою у цьому напрямі є теорія рекапітуляції Гренвілл Стенлі Холла – засновника педології, в якій основним каноном був проголошений біогенетичний "закон рекапітуляції", що з'явився внаслідок перенесення з біології на психічний розвиток закону еволюції Мюллера-Геккеля. Відповідно до постулатів педології, "розвиток виду повторює розвиток роду", тобто індивідуальний розвиток людини (онтогенез) скорочено повторює найважливіші стадії еволюційного розвитку людства (філогенезу). Період немовлячого віку відповідає тваринній фазі розвитку людства, дитинство – періоду полювання та рибальства. Передпідлітковий вік (8-12 р.) є скороченим повторенням періоду початку цивілізації; юність (12-25 р.), співвідноситься з епохою романтизму. Дорослість – з періодом промислового капіталізму. Зрозуміло, що достатніх аргументів на підтвердження теорії рекапітуляції не знайшлося, більшістю сучасних психологів вона заперечується. Водночас, єдність філогенезу і онтогенезу психіки проявляється у їх загальній зорієнтованості на розширення досвіду (як людства в цілому, так і окремої людини).

 

Соціологічний підхід до розвитку психіки дитини. Для теорій цього напряму характерним є перебільшення ролі соціальних впливів для розвитку особистості. Такий підхід бере початок з праць англійського філософа Джона Локка (XVII ст.), який заявив, що дитина народжується з душею, схожою на чисту дошку (з латини "tabula rasa"). Суспільство може написати на цій "дошці" все, що йому потрібно. Близькими до цих ідей є біхевіористичні  теорії розвитку Е. Торндайк, Д. Уотсон, Л. Блетц, Д. Томпсон та ін.), у яких визначальним у розвитку дитини вважається научіння, або тренування.

У Німеччині соціологічний напрям реалізований у гештальтпсихології (К. Левін), що розглядає поведінку людини як функцію особистості та найближчого їй середовища (єдність усіх особистісних та середовищних компонентів розуміється як життєвий або психологічний простір). Віковий розвиток пов'язаний, передусім, з розширенням життєвого простору особистості, кола її спілкування, групової приналежності тощо.

Французький соціологічний напрям представлений роботами Е. Дюркгейма, Ш. Блонделя, П. Жане. Зокрема, П. Жане доводив, що взаємовідносини між людьми визначають розвиток психіки дитини.

Однобічність згаданих біологізаторських та соціологічних теорій розвитку психіки дитини намагаються подолати теорії, які спираються на положення про конвергенцію (схрещування) біологічних (спадковості) та соціальних (середовище) факторів розвитку, при визначальній ролі біологічних (німецький психолог В. Штерн).

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Тема. Дитяча психологія у системі гуманітарних наук

План

1.  Предмет  і значення дитячої психології.

2.  Роль дитячої психології у діяльності вихователя дошкільного закладу.

3.  Методологія і методи дитячої психології.

 

 

Література

 

1. Немов Р. С. Психология. – М. : Владос, 1995. – Кн.2

2. Павелків Р. В., Цигипало П. О. : навч. Посіб. / Р. В.Павелків, О. П.Цигипало. – К. : Академвидав, 2010

3. Урунтаева Г. А. Дошкольная психология. – М. :Академия, 1998

4. Шаграева О. А. Детская психология. – М. : Владос, 2001

5. Эльконин Д. Б. Детская психология. – М. : Академия, 2005

 

         Предмет і значення дитячої психології

 

Дитяча психологія є молодою наукою. Зародилась вона наприкінці XIX ст. з виходом книги німецького вченого-фізіолога Вільгельма Прейєра (1841-1897) «Душа дитини», у якій подано нотатки щоденних спостережень автора за розвитком свого сина.

Дитяча психологія є окремою частиною вікової психології, що вирізняється самостійним предметом досліджень.

Дитяча психологія – галузь психологічної науки, що вивчає факти і закономірності психічного розвитку дитини від народження до вступу у школу.

Специфіка вивчення дитини в дитячій психології полягає в тому, що досліджуються не лише психічні процеси і якості самі по собі, а саме закони їх виникнення і становлення. Дитяча психологія показує механізми переходу від однієї вікової стадії до іншої, характерні ознаки кожного періоду і їх психологічний зміст.

Предметом дитячої психології є закони психічного розвитку дитини.

Дитяча психологія займається вивченням певних проблем. Зокрема, це такі проблеми.

1. Дитяча психологія вивчає психічний розвиток дитини на різних етапах її індивідуального життя. Лінії психічного розвитку – це, по-перше, виникнення і вдосконалення психічних процесів (пізнавальних та емоційно-вольових), по-друге, становлення особистості (характеру, спрямованості, мотивації), по-третє, розвиток різних видів діяльності особистості.

2. Важливою проблемою дитячої психології є періодизація психічного та особистісного розвитку людського індивіда. Розглядаються динамічні (характеристики процесу змін) та змістові (новоутворення особистості, аналіз психіки на кожному віковому етапі) закономірності психічного та особистісного розвитку дитини.

3. Дитяча психологія вивчає взаємозв’язок психічного розвитку із розвивальними впливами на дитину з боку дорослих (зокрема педагогів і батьків), особливості формування психічних якостей підростаючої особистості.

4. Дитяча психологія досліджує співвідношення біологічних (спадковості, дозрівання організму) й суспільних факторів на різних етапах онтогенезу, а також в історичному контексті.

До предмету дитячої психології входить вивчення умов і рушійних сил розвитку психіки дитини, закономірностей періодизації психічного розвитку, розкриття індивідуально-типологічних варіантів психічного розвитку людини на етапі дитинства.

У філософії дитяча психологія запозичила загальнофілософські методи пізнання, знання загальних законів розвитку, що дало змогу їй знайти правильний підхід до вивчення психічного розвитку дитини, розкрити процес виникнення свідомості, набуття нею соціальних якостей, залучення до вселюдського досвіду. Дитяча психологія послуговується загальнопсихологічними знаннями про психіку людини, без яких неможливе психологічне вивчення діяльності дитини, її психічних станів і процесів, властивостей особистості. Загалом багато закономірностей психіки дорослого неможливо зрозуміти, якщо не знати і не враховувати їх походження. Послуговується дитяча психологія надбаннями анатомії і фізіології, особливо даними про розвиток нервової системи і вищої нервової діяльності дитини.

Активно взаємодіє дитяча психологія з педагогікою, яка потребує знань закономірностей та особливостей психічного життя дитини, перебігу процесів у її психіці тощо. "Якщо педагогіка хоче виховувати людину в усіх відношеннях, - писав К. Ушинський, - то вона повинна перше пізнати її також в усіх відношеннях"1. Педагогіка може успішно розробити план виховання цілісної особистості, якщо спиратиметься на весь комплекс наук про людину, центром якого є психологія: "Ми не кажемо педагогам, дійте так чи інакше, але кажемо їм, вивчайте закони психічних явищ, якими хочете керувати, і дійте, зважаючи на закони й обставини, у яких ви хочете їх застосувати".

Психолог, вивчаючи закони психічного розвитку дитини, не може не використовувати знання з педагогіки. Адже свідомість і особистість дитини не розвивається безпричинно і спонтанно. Причини цього розвитку закорінені у змісті й організації життя дитини. Тому без педагогіки дитяча психологія втрачає предмет вивчення і базову мотивацію.

 

 

Роль дитячої психології у діяльності вихователя дошкільного навчального закладу

 

Психологія для педагога, за словами вітчизняного педагога Костянтина Ушинського (1824-1870), е однією з найнеобхідніших дисциплін, оскільки у процесі виховання він постійно перебуває у площині психічних явищ. Дитяча психологія, зазначав російський психолог Лев Виготський (1896-1934), повинна бути не лише консультантом і посередником педагогіки. Її завдання полягають у психологічному обґрунтуванні навчання і виховання дітей на основі спеціальних психологічних досліджень. Особливо важливими її завданнями є відображення унікальності кожного вікового етапу від народження до вступу дитини до школи, з'ясування тенденцій, закономірностей психічного розвитку дитини.

Дитяча психологія є однією з основних галузей психологічної науки в підготовці вихователів дошкільних закладів. Знання її (закономірностей психічного розвитку, розумових, вольових і емоційних якостей, здібностей та інтересів дошкільника) має важливе значення для навчання і виховання дітей дошкільного віку.

Не володіючи знаннями з дитячої психології, вихователь не зможе встановити контакт із дітьми, керувати їх розвитком, уникнути помилок у своїй роботі. Психологія допомагає мудрому вихователю знайти підхід не тільки до комунікабельних, а й до малоактивних, проблемних дітей, розпізнати багато фактів дитячої поведінки, причини стійких помилок дітей, особливості їхньої поведінки у колективі, взаємини з однолітками і дорослими тощо. Завдяки їй педагог зможе "проектувати" розвиток особистості вихованців, допомогти їм уникнути помилок і невдач, зрозуміти закономірності результатів у своїй діяльності, цілеспрямовано шукати, знаходити раціональні способи досягнення педагогічної мети.

Знання дитячої психології допомагає вихователю побачити і подолати причини, які породжують у деяких дітей труднощі при засвоєнні нового матеріалу, негативну поведінку тощо. Вивчення психічних особливостей дітей дає змогу побачити, що в одних недостатньо розвинені інтереси, пізнавальна активність, вони байдужі до навчання, другі - надто неорганізовані, не вміють зосередитися, а ще інші - не вміють думати, аналізувати, погано розуміють пояснення вихователя. З урахуванням цього педагог знаходить індивідуальний підхід до кожного учня, прагнучи в одних дітей пробудити інтерес до занять, в інших - організувати увагу чи домогтися правильного розуміння засвоюваного матеріалу, забезпечивши успішний розвиток усіх дітей групи.

Вихователь зосереджується не тільки на недоліках, а й на позитивних психічних якостях дітей: творчій ініціативі, здібностях (до музики, малювання тощо) з метою їхнього подальшого розвитку.

Вивчення психології має велике значення для роботи вихователя над собою, передусім для подолання власних недоліків, розвитку здібностей, формування професійних якостей особистості, необхідних для роботи з дітьми, без чого йому не бути уважним спостерігачем, готовим не тільки зрозуміти дитину, але й підтримати, розвинути всі її найкращі якості.

Отже, для успішного виховання і навчання дітей вихователям дошкільних закладів необхідно знати закономірності їхнього психологічного розвитку, тобто знати дитячу психологію.

 

Методологія і методи дитячої психології

 

Психологія, як і кожна наука, послуговується як загальнонауковими, так і специфічними методами - способами, які дають змогу досліджувати предмет науки. Відповідно до цілей і мети дослідження обирають певну сукупність (систему) методів, які об'єднують у методику дослідження.

Методи науки, як правило, ґрунтуються на основних закономірностях предмета дослідження.

Методологічні принципи вивчення психіки дитини

Психіка дитини надто вразлива і піддатлива зовнішнім несприятливим впливам, грубе втручання може загальмувати або викривити психічний розвиток дитини. Тому при вивченні дитячої психології послуговуються такими принципами:

1) Гуманізму і педагогічного оптимізму. Провідний зміст його виражається у вимозі «Не зашкодь!». Психолог повинен передусім знати психологічні особливості, причини поведінки дитини, тактовно, чуйно, шанобливо ставитися до неї, вірити в її майбутнє.

2) Науковості й об'єктивності. Цей принцип передбачає вивчення психічного розвитку відповідно до засад дитячої психології, а не інших наук чи за аналогією до психічних особливостей дорослого. При цьому важливо враховувати закони і закономірності дитячого розвитку, особливості дитячої психіки на кожному віковому етапі. Психологія виходить із того, що дитина є повноцінною людиною з притаманними їй власним баченням світу, складом думок, змістом і проявами переживань.

3) Детермінізму. Будь-яке психічне явище взаємопов'язане з іншими, обумовлюється комплексом зовнішніх і внутрішніх причин: умовами життя, вихованням, особливостями соціального оточення, характером спілкування дитини з дорослими та однолітками, специфікою її діяльності й активності. Не буває "добрих" або "важких" дітей, а є причини, які зумовлюють прояв певної якості, властивої конкретній дитині. Тому так важливо зрозуміти причини становлення психіки дитини, конкретних психологічних фактів;

4) Єдності свідомості і діяльності. Свідомість формується в діяльності, "керує" нею, а ускладнення діяльності, засвоєння нових її видів збагачує і змінює свідомість. Це означає, що вивчати свідомість можна опосередковано, через вивчення діяльності дитини;

5) Розвитку психіки. Психіку можна правильно зрозуміти, якщо розглядати її у безперервному розвитку як процес і результат діяльності.

6) Історизму (генетичний підхід до вивчення психіки дитини). Під час вивчення явищ дитячої психології необхідно з'ясовувати, як вони виникли, розвиваються і змінюються під впливом взаємодії дитини з дорослим, її діяльності і спілкування з однолітками;

7) Комплексності, системності і послідовності. Вивчення дитини має відбуватися послідовно, через певні проміжки часу. При цьому необхідно досліджувати не окремі параметри, а простежувати всі аспекти розвитку, щоб не лише контролювати, але й прогнозувати його перехід, ставити педагогічні завдання.

8) Ретельності і регулярності. Дотримання його передбачає детальне, системне відстежування процесу формування психіки дітей з використанням відповідних методів дослідження;

9) Вікового, індивідуального та особистісного підходу. Загальні закони психічного розвитку проявляються у кожної дитини індивідуально, своєрідно і неповторно. Кожна дитина засвоює мовлення, вчиться ходити, діяти з предметами, при цьому шлях її розвитку залишається індивідуальним.

 

Методи дитячої психології

Вивчення психіки дитини становить складну задачу науковців, а також педагогів. Засобами психологічного дослідження виступають методи – певні шляхи збору наукових фактів, які потім слугують предметом теоретичного аналізу. Методи психології відображають специфіку психологічних фактів або явищ.

Методи вивчення дитячої психології – способи виявлення фактів, що характеризують психічний розвиток дитини.

Кожна мати, вихователь тощо мають змогу спостерігати за розвитком дитини. Однак у їхніх повсякденних враженнях головне і другорядне не вирізняється, а наука потребує достовірних і об'єктивних фактів, які не залежали б від особистого враження спостерігача і могли бути перевірені шляхом отримання їх заново іншим дослідником.

Дитяча психологія здобуває психологічні факти завдяки порівнянню особливостей дітей різного віку: вивчаючи тривалий час одних і тих самих дітей і фіксуючи зміни, що відбуваються з ними, або вивчаючи дітей кожної вікової групи, з'ясовуючи відмінності між ними на різних вікових етапах.

Методи дитячої психології можна розподілити на чотири групи.

1 група вирізняється за організаційним критерієм і включає:

порівняльний метод, який ще називають методом вікових або поперечних зрізів. Він передбачає одночасне вивчення певного психічного явища у різних вікових груп (підлітки, молодший школяр, юнацький вік), (дошкільники, молодші школярі)  з метою виявлення його динаміки. Прикладом такого дослідження є робота О.О. Смірнова і його співробітників з проблеми пам’яті, де співставляються особливості деяких процесів мислення у дошкільників, школярів і дорослих людей).

• лонгітюдний – передбачає дослідження динаміки певного психічного явища у одних і тих же конкретних дітей або їх груп протягом тривалого часу (кількох років). Предметом дослідження даного методу можуть бути розвиток мовлення, інтелекту, самосвідомості. Дослідження повторюються через значні проміжки часу і порівнюють отримані дані з попередніми. Підсумком цього методу є індивідуальна монографія про хід психічного розвитку. Наприклад, французький психолог Р. Зазю протягом багатьох років досліджував одні і ті ж пари одно яйцевих близнюків, що дозволило пояснити формування особистісних відмінностей між ними впливом соціального середовища.

 • комплексний – в дослідженнях беруть участь різні спеціалісти (фізіологи, гігієністи, педагоги і психологи).

2 група це емпіричні методи (дослідницькі), до яких належить:

• cпостереження;

• cамоспостереження;

• експеримент – природний, лабораторний.

3 група – психодіагностичні методи – виявляють актуальний рівень розвитку психіки чи особистості дитини (тести).

4 група – додаткові методи, які самі по собі не забезпечують достатньої об’єктивності результатів – аналіз продуктів діяльності, аналіз класних і шкільних документів, біографічні методи, бесіда, інтерв’ю.

5 група – методи обробки результатів, що включають кількісну обробку методами математичної статистики (кореляційний, дисперсійний, факторний аналізи) та якісну обробку шляхом диференціації результатів за типами, видами, варіантами, їх категоризацію).

За іншою класифікацією методи дослідження у дитячій психологи поділяють на основні (спостереження і експеримент), які забезпечують достовірну інформацію про специфіку дитячого розвитку, та допоміжні (тестування, бесіда, аналіз продуктів діяльності, соціометричний метод), використання яких надає інформацію ілюстративного плану для побудови гіпотез і припущень.

Спостереження - планомірне, цілеспрямоване сприймання психічних явищ відповідно до заздалегідь розробленої програми.

У процесі спостереження дослідник цілеспрямовано простежує поведінку дітей у природних умовах, фіксуючи побачене.

Під час спостереження дослідник не втручається у психічні прояви, а дитина не знає, що за нею спостерігають. За інших умов вона не зможе поводитися природно і невимушено. Тому спостереження повинна здійснювати людина, до якої дитина звикла.

Спостереження  повинне бути правильно побудованим, мати чітко окреслену мету, пов'язану із завданнями дослідження, характеризуватися систематичністю і планомірністю, відповідати його програмі. Особливо важливе значення має дотримання схеми спостереження, яку складають після попереднього вивчення предмета дослідження. У ній передбачають основні акти поведінки, можливі дії, словесні реакції дітей на певні впливи. Чим детальніша схема, тим точніші результати спостереження, які заносять у протокол і піддають математичній обробці.

У процесі спостереження дослідник може простежувати тільки зовнішні прояви поведінки дитини: дії з предметами, висловлювання, виразні рухи та ін. Однак психолога цікавлять не вони, а приховані за ними психічні процеси, якості, стани. При цьому важливо не тільки ретельно фіксувати особливості поведінки дитини, але й правильно їх тлумачити.

Під час спостереження дослідник повинен дотримуватися таких вимог:

1) чіткого формулювання мети (визначати, які сторони поведінки, діяльності, психіки дитини необхідно спостерігати);

2) об'єктивності (необхідність фіксувати психічні явища, процеси, унеможливлювати необґрунтовані тлумачення суб'єктивних станів дитини);

3) систематичності, безперервності (це дає змогу отримати дані, що характеризують процес розвитку, а не окремі стани дитини);

4) прихованості спостереження від дитини (дотримання цієї вимоги є важливою умовою об'єктивності отриманих даних).

За масштабами спостереження бувають суцільні і вибіркові, повні і часткові.

 Суцільні спостереження охоплюють одночасно багато сторін поведінки дитини, вимагають тривалого часу для їхнього проведення. Вони завжди бувають вибірковими: фіксують тільки важливе, найзначущіше, особливо факти, які свідчать про нові якості і можливості дитини.

Повне спостереження  передбачає дослідження всіх психічних проявів,  часткове спостереження - одного з них, наприклад мовлення або гри.

Спостереження залежить від позиції спостерігача, який може бути включений у групу дітей, взаємодіяти з ними й одночасно спостерігати за їхнім розвитком або перебувати поза дитячим колективом. Залежно від участі педагога у спостереженні розрізняють включене і приховане спостереження. Під час включеного спостереження слід мати на увазі, що спостерігач є дорослою людиною, на яку діти орієнтуються у своїй поведінці.

Іноді в дитячій психології застосовують приховане спостереження, для чого використовують спеціальний прилад - "дзеркало Гезелла", яке має односторонню проникливість. Його розташовують між кімнатою, в якій перебуває дитина, і кімнатою, в якій працює дослідник. Тобто у першій кімнаті на стіні висить звичайне дзеркало, а в другій є вікно, через яке можна спостерігати за дитиною. На сучасному етапі з цією метою використовують телевізійні установки і кінокамери.

Метод спостереження незамінний для нагромадження фактів, однак потребує багато часу і зусиль. Дослідник не має права втручатися в дитячу діяльність, стимулювати необхідне психічне явище, він тільки може вичікувати і фіксувати. Не завжди він може з'ясувати причини тих чи інших проявів у психічному житті дитини. Часто він бачить те, що вже знає, залишаючи невідоме поза своєю увагою.

Нерідко дослідник змушений спеціально викликати прояви дитячої психіки, які його цікавлять. На це і спрямований психологічний експеримент.

Психологічний експеримент (лат. ехреrimentum - спроба, дослід) – спеціально організована форма дослідження психічного розвитку дитини.

В експерименті дослідник навмисно створює і видозмінює умови діяльності дитини, ставить перед нею певні завдання і на підставі того, як ці завдання розв'язуються, робить висновки про її психологічні особливості.

Найбільш точним і доказовим є лабораторний експеримент,  який проводять у спеціально обладнаному приміщенні з використанням різних приладів та установок (апаратів, на яких експериментатор показує картинки, вмикає лампочки, дзвінки та інші подразники). Дитину поміщають у спеціально обладнану камеру, де вона займає визначене місце перед екраном або за столом. Іноді до її тіла прикріплюють датчики, що вловлюють зміни в судинній, м'язовій, нервовій системах дитини і передають сигнали спеціальним приладам для записування. При цьому використовують реєстрування, тобто фіксатори часу, сили, швидкості і спрямованості рухів, процесів збудження в корі головного мозку, що виникають під впливом певного подразника, загального стану дитини. Таке дослідження незвичне для дитини, яка не бачить експериментатора, оскільки він подає сигнали і спостерігає за нею через спеціальні "вічка".

У лабораторних експериментах досліджують особливості відчуттів і сприймань, швидкість реакцій на подразники, обсяг уваги тощо. Дані вимірюють і реєструють з великою об'єктивністю і точністю. Однак у незвичних умовах лабораторії дитина може показати не такі результати, як у природних, тому отримані дані нерідко є обмеженими.

Найпродуктивнішим у дитячій психології вважається природний експеримент. На відміну від лабораторного він зберігає переваги спостереження (природність умов), унеможливлює викривлення психічних проявів. Під час нього в активній позиції стосовно дитини перебуває дослідник, організовуючи, наприклад, гру з метою вивчення її вольових якостей.

Природні експерименти слугують для дослідження усіх психічних процесів і властивостей особистості дошкільників. Часто їх застосовують безпосередньо у групі дитячого садка (дослідник виступає у ролі вихователя, організовуючи діяльність дітей). Діти при цьому не підозрюють, що ігри, завдання, які їм запропонували, мають певну дослідницьку мету. Наприклад, дітям дають картинки, на яких зображені тварини, машини, меблі, іграшки, і пропонують розкласти їх за тематичною спрямованістю. Дослідник при цьому має змогу з'ясувати, як вони узагальнюють, на які ознаки при цьому звертають увагу. На заняттях зі старшими дошкільниками із виготовлення іграшки одній групі кажуть, що нею будуть гратися діти, другій - що іграшку вони подарують мамі, а третій - що її подарують малюкам, у яких немає іграшок. Для дітей це заняття е звичним, а досліднику допомагає визначити вплив різних мотивів на діяльність дитини.

Про переваги природного експерименту свідчить дослідження, під час якого необхідно запам'ятати і пригадати низку слів у ситуації лабораторного експерименту і в ситуації гри, виконуючи роль "покупця" (купуючи в "магазині" необхідні предмети). Аналіз отриманих результатів засвідчив, що ефект запам'ятовування у грі помітно вищий.

Широко використовують у дитячій психології формувальний експеримент, під час якого способом дослідження психічних процесів і якостей є навчання дітей, спрямоване на їх формування або вдосконалення.

Експериментатор розкладає перед дитиною  10 картинок і звертається до дівчинки: Наташа, запам'ятай якомога більше картинок. Наташа (дивиться на картинки): Так, про себе, значить, повторюватиму, якщо так (ворушить губами). Втомилася. Спочатку відпочину. Так називати зараз буду, а потім інші (відвертається).

Експериментатор: Запам'ятай якомога більше картинок. Наташа дивиться на картинки. Експериментатор через 20 секунд прибирає картинки і звертається до дівчинки: Назви, будь ласка, картинки, які ти запам'ятала. Наташа (дивиться на дорослого): Лійка, лієчка, що там ще було? Їжачок, лампа, так. Ну, що там ще було? Ніяк не можу пригадати. Лампа була, ну, лампа, ну, лопата, а ось інше що? Експериментатор: Більше не пам'ятаєш?  Наташа: Зараз подумаю. Автобус. Тепер уже пам'ятаю.

Бесіда метод отримання інформації за допомогою словесного спілкування дослідника з дитиною з метою виявлення фактів, що характеризують її особистісні прояви (інтереси, знання, ставлення та ін.).

Використовують бесіду за необхідності з'ясувати знання та уявлення дитини, її думку про предмети, явища, події, людей і їхні вчинки, про себе. Проводять її з використанням додаткового матеріалу (казок, картинок, малюнків, іграшок) або у формі діалогу. Чим старші діти, тим частіше послуговуються діалогічною формою. Питання для бесіди повинні мати певну мету, бути чіткими і лаконічними, позбавленими малопоширених слів, слів з подвійним значенням. Необхідно уникати подвійних питань, оскільки дитина найчастіше відповідатиме на одне з них. Формулювання їх повинне унеможливлювати шаблонні відповіді. Бажано, щоб питання були позбавлені оцінних слів, які викликають негативне або позитивне ставлення ("Тобі подобаються діти, які постійно роблять погані вчинки?"). Питання також не мають навіювати дитині певні відповіді.

Як правило, питання продумують заздалегідь і формулюють дітям у певній послідовності або змінюють їх залежно від відповіді дитини на попереднє питання. Бесіда з нешаблонним використанням питань значно продуктивніша, оскільки дає змогу врахувати індивідуальні особливості дитини. Проведення її вимагає глибокого розуміння дітей, гнучкості і винахідливості.

Бесіду повинен проводити підготовлений дослідник (тактовний, привітний, здатний відчувати індивідуальність дитини). Адже, як показує досвід, відповідь дитини залежить не лише від змісту питань, але і від її ставлення до дослідника, усвідомлення значущості теми розмови.

Тривалість бесіди має охоплювати не більше 10-15 хв. Під час розмови з дитиною слід викликати в неї інтерес до теми бесіди. Її результати детально записують або "фотографічно" фіксують у протоколі.

Основні вимоги до бесіди як методу:

а) нежорстка, гнучка програма, яка допомагає оперативно спілкуватися залежно від суджень суб'єкта дослідження, його реакцій, психологічних станів;

б) спеціальний соціальний довірливий контакт психолога з суб'єктом дослідження;

в) бесіда не повинна перетворюватися в усну анкету, питання треба ставити природно, враховуючи контекст спілкування;

г) не ставити запитань у навіюючій, сугестивній формі;

ґ) ставити питання в непрямій формі, провокуючи суб'єкта на вільні міркування (наприклад, "Якби ви...?", "Як ви думаєте..?", "Що ви вважаєте за потрібне сказати про вашу професію школярам?" тощо);

д) система питань повинна допускати взаємоперевірку, відповідні взаємопояснення;

е) хід бесіди треба фіксувати, документувати (якщо можна, то записувати на магнітофон; протокольно – мова суб'єкта повинна фіксуватися дослівно, без найменшого редагування – "фотографічно");

є) не обов'язково бесіда повинна відбутися за один раз. Вона може складатися з обміну репліками, розірваними в часі та просторі.

Недолік методу бесіди порівняно з запитальником — розтягнутість, досить повільне накопичення даних при дослідженні масового характеру. Тому на практиці частіше застосовують запитальник, бо він економить час.

Наведем запис бесіди про трудову діяльність з Катею С. (4 роки 6 міс.).

Экспериментатор: Катю, ти вдома мамі допомагаєш, працюєш вдома?

Катя: Так, допомагаю.

Экспериментатор: А що ти робиш?

Катя:  Я мию посуд, роблю прибирання у своєму ляльковому куточку, іграшки збираю, після гри роблю будинок, він в мене стоїть посередині.

Экспериментатор: Навіщо ти працюєш: миєш посуд, робиш прибирання?

Катя: Я мамі допомагаю.

Экспериментатор: Катю, якщо до тебе в гості прийде маленький хлопчик або дівчинка, які нічого не вміють робити, що ти їх навчиш робити?

Катя: Я їх навчу мити посуд, робити прибирання і ще чомусь навчу.

Экспериментатор: А як би ти вчила дівчинку мити посуд?

Катя: Я б взяла брудну тарілку, намилила її і стала мити. А дівчинці сказала б: «Дивись, як я мию».

Экспериментатор: Що тобі говорить мама, коли ти виконала роботу?

Катя: Вона мені дякує, говорить: «Молодець».

Экспериментатор: Якщо в тебе не виходить якась робота або ти стомилась, що ти будеш робити?

Катя: Якщо не виходить, я попрошу маму допомогти мені. Вона пояснить і все виходить. А якщо я стомилась, піду і скажу мамі, що я стомилась трішки і піду полежу, а може пограю.

Экспериментатор: А якщо мама зайнята і вона просить тебе їй допомогти?

Катя: Я швидко мию, прибираю.

Экспериментатор: Якщо мама сказала тобі «Ти гарно попрацювала», як ти думаєш, що це означає?

Катя:  Це значить, що я все зробила добре. Все виконала, що попросила мама. Зробила швидко.

Щоб аналіз був точним, бесіду зазвичай використовують у поєднанні з іншими методами, дорослий при цьому має на увазі рівень розвитку мови дитини, дослідження її уміння повно і точно передавати свої думки, яким не завжди володіє дитина до 7 років.

 

 

 

Аналіз продуктів діяльності у дитячій психології

Аналіз продуктів діяльності дитини – метод отримання інформації про внутрішній світ дитини, її психологічний стан на основі дослідження результатів її діяльності і творчості (малюнків, творів, аплікацій тощо).

Цінну інформацію про внутрішній світ дитини, її ставлення до навколишнього середовища, особливості сприймання та інші сторони психіки отримуємо в результаті аналізу продуктів діяльності. Предметом аналізу є продукти зображувальної і конструктивної діяльності (малюнки, аплікації, об'ємні зображення, конструкції), музичної (виконання і творчість у пісні, танці, грі на музичних інструментах), розповіді, казки, перекази літературних творів. Не всі вони мають однакову цінність для дослідника. Діяльність дитини за прямими вказівками дорослих допомагає виявити рівень розуміння і виконання цих вказівок, ступінь уважності, сумлінності та ін. Результати самостійної діяльності, особливо створені за задумом малюнки, є значущим матеріалом для висновків про різні сторони її психічного розвитку. У результаті діяльності виражаються особливості сприймання, уявлень дітей про предмети, які вони зображають. Дитячі малюнки дають підстави для міркувань про рівень розумового розвитку їх авторів.

Особливо важливим діагностичним показником є колір, який дитина використовує не стільки як зображувальний засіб, скільки як спосіб вираження свого ставлення до зображуваного. Позитивне ставлення виражається, як правило, у чистих яскравих фарбах – жовтій, оранжевій, червоній, голубій, зеленій. За змістом "гарне" в зображенні дітей – орнаменти, явища природи, приємні тварини тощо. Неприємне змальовується темними фарбами. Такими є негативні персонажі казок, осудливі соціальні типи (бруднулі, ледарі, плакси) та ін.

Аналіз малюнків дає змогу вивчити і ставлення дітей до оточення. Наприклад, під час одного дослідження дітям запропонували намалювати подарунки своїм одногрупникам. Про їх ставлення до однолітків можна робити висновки на підставі того, для кого дитина хоче намалювати малюнок і як вона його виконує. Для однолітка, до якого вона ставиться позитивно, малюнок виконується в яскравих кольорових тонах, світлими фарбами, сюжет відображає те, що їй подобається. На такий малюнок дитина витрачає багато часу. Малюнок для ровесника, якого дитина недолюблює, виконується в темних, сірих тонах, з малою кількістю фарб. На нього вона витрачає небагато часу. За змістом, кольоровою гамою, стилем малюнків можна робити висновки і про душевний стан їх виконавців.

Наведем приклад

Хлопчик 6 років 7місяців,  виконуючи малюнок на тему «Новорічне свято», посередині альбомного аркушу намалював чорною фарбою пташку (як він потім пояснив «гидке каченя»). За нею по всьому простору розташовувались темно-сині плями – (сліди).

В ході дослідження з’ясувалось, що цьому хлопчику мама не встигла принести костюм на новорічне свято. Тому він не зміг прочитати вірш, який готував довго. Так дитина в образній формі висловила на малюнку свої переживання, які в мові не знайшли відображення.

Благодатним матеріалом для дослідження е створені дитиною казки, які свідчать про рівень розвитку її уяви, зв'язного мовлення, інтереси, сформованість етичних норм і моральних суджень тощо. :

Аналіз результатів діяльності відкриває дослідникові сторони психіки дитини, недоступні для вивчення за допомогою інших методів. Однак він не дає змоги повною мірою простежити процес створення дитиною конкретного продукту. Цей метод використовують як допоміжний, оскільки, спираючись лише на його дані, дослідник може припуститися грубих помилок. Тому здебільшого його використовують як складову інших методів, наприклад експерименту, спостереження, бо для психолога має значення не тільки продукт діяльності, але і процес його створення.

Застосування тестів дає змогу отримати результати, які можна порівнювати, а отже, досягти вищого рівня об'єктивності їх аналізу.

Тестування – метод психологічної науки, який використовує стандартизовані питання і завдання (тести) з певною шкалою значень.

Тест є системою спеціально дібраних завдань, які пропонують дітям у чітко визначених умовах. За виконання кожного завдання вони отримують оцінки в балах, правила виставляння яких прості й однозначні.

Тестові випробування дають інформацію про особливості особистості дитини (самооцінку, рівень домагань тощо), її мотиваційної сфери, діяльності і спілкування, рівень розвитку пізнавальних процесів. Їх використовують для порівняння дітей за рівнем знань і вмінь, розумового розвитку, а також за рівнем розвитку окремих психічних процесів і якостей. Таке порівняння здійснюють на основі встановлених норм.

Завдання дітям добирають такої складності, щоб усе виконати діти не змогли. На основі тестування великої кількості дітей одного віку (не менше 200) визначають середню успішність виконання тестів, яка приймається як вікова норма.

Пісумовуючи вище зазначене, можна зробити висновок, що лише комплексне застосування різних методів дослідження може дати повне, об’єктивне уявлення про психічні особливості дитини.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Емоційні порушення у дошкільників

Афект - короткочасне бурхливе нервове збудження, яке супроводжують різкі рухові прояви, зміни у діяльності внутрішніх органів, втрата вольового контролю за власними діями і бурхливим вираженням емоцій.

Як правило, афект зумовлений слабкістю коркового гальмування, тому збудження у дитини може переважати над гальмуванням. Невміння дитини загальмувати бурхливий прояв позитивних емоцій може спровокувати у неї негативні емоції: бурхливі веселощі закінчуються плачем, слізьми.

Фрустрація (лат. frustratio- обман, розлад) - психічний стан людини, зумовлений нездоланними труднощами на шляху до мети або задоволення власних потреб і бажань.

Проявляється вона як агресія (на фрустратора, на уявлювану причину, на себе) або як депресія.

У стані агресії дитина переживає гнів, лють, прагнення фізичної розправи з противником; у депресії вона пасивна, пригнічена. Якщо дитина починає малювати себе у важких ситуаціях або постійно зображує страшні сни - це сигналізує про її емоційне неблагополуччя. Воно може спричинюватися незадоволеністю дитини спілкуванням з дорослими (батьки) й однолітками, дефіцитом людського тепла, ласки, розладами у сім'ї. Симптомами фрустрації є тривожно-песимістичні очікування, невпевненість малюка, почуття незахищеності, іноді страх у зв'язку з імовірним негативним ставленням дорослого. Все це провокує у нього впертість, небажання підкорятися вимогам батьків, тобто є серйозним психологічним бар'єром між ним і дорослими.

Насичені емоційні контакти, під час яких дитина як особистість є об'єктом доброзичливого і водночас вимогливого оцінного ставлення, формує у неї впевнено-оптимістичні очікування, яким притаманне переживання можливого успіху, похвали, заохочення близькими дорослими.

 Емоційне неблагополуччя, пов'язане з труднощами у спілкуванні, може спровокувати різні типи поведінки, відповідно до яких дітей поділяють на такі основні групи:

1) неврівноважені, легкозбудливі діти. Нестримність емоцій часто дезорганізовує їхню діяльність. При виникненні конфліктів з однолітками емоції дітей часто проявляються в ефектах (спалахи гніву, образи), часто супроводжуваних грубістю, бійками, супутними вегетативними змінами (почервоніння шкіри, посилене потовиділення та ін.). Негативні емоційні реакції можуть бути породжені серйозними або незначними причинами. Швидко виникаючи, вони швидко припиняються;

2) переважно "легкогальмівні" діти зі стійким негативним ставленням до спілкування. Образа, незадоволення, неприязнь надовго зберігаються у їхній пам'яті, однак проявляються не надто бурхливо. Такі діти поводяться відокремлено, уникають спілкування. їхнє емоційне неблагополуччя часто проявляється у небажанні відвідувати дошкільний заклад, незадоволеності стосунками з вихователем або однолітками. Гостра сприйнятливість, надмірна їх вразливість можуть спричинити внутріособистісний конфлікт;

3) діти, чиє емоційне неблагополуччя є наслідком їхніх індивідуальних особливостей, специфіки внутрішнього світу (вразливість, сприйнятливість, що породжують страхи). Гострота сприймання і вразливість можуть стати причинами страхів дитини.

Страх - негативний емоційний стан, який випинає у ситуаціях уявної або реальної загрози біологічному або соціальному існуванню людини, спрямований на джерело цієї ситуації.

Поява страхів залежить від життєвого досвіду дитини, рівня розвитку самостійності, уяви, емоційної чутливості, хвилювання, тривожності, сором'язливості, невпевненості. Найчастіше їх зумовлюють біль, інстинкт самозбереження. Залежно від ситуації, яка склалася, ступеня її небезпечності та індивідуальних особливостей людини він може набувати різної інтенсивності: від легкого побоювання до жаху, що повністю паралізує рухи і мову.

Для дитини дошкільного віку нестерпна навіть коротка розлука з матір'ю, тому вона плаче, погано засинає і прокидається у сльозах, а вдень намагається бути ближче до неї. Страх темноти і самотності не виникає, якщо дитина звикла спати у неосвітленій кімнаті. Найчастіше страхи проявляються перед сном. Тому після вечері потрібно подбати про затишок і спокій довкола дитини. Перед сном недоречні гомірні ігри, перегляди фільмів, читання казок, сюжети яких здатні спровокувати страх. Запобігають страхам емоційний комфорт у сім'ї, увага до почуттів і переживань малюка, готовність завжди допомогти йому.

Вирізняють конкретні і символічні страхи. 

Конкретними страхами є емоції, що виникають у ситуації, коли небезпека пов'язується з конкретними предметами, істотами чи явищами навколишньої дійсності. У віці 3-х років дитина вже перестає боятись конкретних предметів, людей, тварин тощо, у неї зменшується кількість конкретних страхів, натомість з'являються страхи символічні.

Символічними страхами називають переживання стану або ситуації загрози безпосередньо до предмета; загрозливою постає ситуація невизначеності або фантазії.

Невиправдане суворе ставлення дорослого, неадекватні засоби виховання перенапружують нервову систему дитини і створюють сприятливу основу для появи страхів. До цього призводять погрози, суворі покарання (іноді - тілесні), штучне обмеження рухів, зневага до інтересів і бажань малюка та ін. Постійне залякування робить дітей безсилими, нездатними міркувати, викликає стан тривожності. Виникнення страхів у дитини спричинюють і страхи матері. Пам'ятаючи свої дитячі страхи, вона мимовільно відгороджує малюка від об'єктів її страху, наприклад тварин. Так неусвідомлено формуються тривожні почуття - "спадкові" страхи.

На основі розвитку уяви до 3-х років у дитини виникають страхи, пов'язані з казковими героями, темрявою, порожньою кімнатою. Діти, які схильні до страхів, нетовариські, некомунікабельні. Крім страхів, у них можуть виникати агресивність, упертість, вередування. Розвиток страхів нерідко стимулюють дорослі, змушуючи дітей стримувати свої емоції, не розуміюючи їхніх переживань. Тому зовні стримані діти насправді можуть переживати сильні негативні почуття.

Не можна соромити дитину за страх, який вона переживає, адже страх і сором взаємопов'язані. Боячись насмішок, вона приховуватиме страх, який не лише не зникне, а й посилюватиметься.

Від 3-х до 5-6-ти років діти переживають найрізноманітніші страхи, які часто переходять у нав'язливі форми, подібні до невротичних станів. їх можуть зумовлювати висока емоційність, малий життєвий досвід, багата уява. Такі страхи впродовж 3-4-х тижнів зникають. Часто вони можуть бути спричинені необдуманими вчинками дорослих, наприклад помилками у розумовому вихованні, які зумовлюють зниження рівня орієнтації у соціальному середовищі.

Для уникнення страхів необхідно давати правильні відповіді на те, що цікавить і турбує дитину, збагачувати її знання про предмети і явища. Бо, не отримавши відповіді, вона шукатиме її самотужки і результат зусиль рідко буде оптимальним. Не слід залишати дитину саму у незнайомій, складній обстановці. Потрібно брати участь у діяльності, яка її лякає (наприклад, увійти в темну кімнату), словом і вчинком вселяти впевненість, оптимізм, підтримувати її конструктивні спроби, разом з нею радіти дитячим досягненням.

Корекція страхів у дошкільників 

Робота з дитячими страхами полягає саме в тому, щоб виявити страхи і змусити дитину забути їх, не акцентуючи на них уваги дитини. Іноді зустрічаються ситуації, в яких батьки мимоволі, на підсвідомому рівні, можуть проектувати власні дитячі страхи на своїх дітей. Як правило, якщо батькам вдасться знайти їх спільні з дітьми страхи, подолання дитячих страхів стає набагато швидше і легше.

Як уникнути виникнення й закріплення страхів? Психологи дають наступні поради:

1.   Ніколи не зачиняйте малюка в темній незнайомій кімнаті.

2.   Не залякуйте дитину (віддам чужій тітці, прийде Баба-яга і забере тебе, не підходь, собака вкусить тощо).

3.   Перетворюйте злих героїв на добрих (вигадуйте казки – як Баба-яга стала хорошою, як павучок допоміг дівчинці вийти з лісу…).

4.   Не перенавантажуйте фантазію дитини: іграшки мають відповідати віку, виключіть з дитячого перегляду агресивні фільми та мультфільми, обережно відбирайте книги для читання (у 3 роки дитина може злякатися вовка з «Червоної Шапочки», а 2-річному малюкові ні до чого купувати робота зі зброєю).

5.   Заздалегідь готуйте дитину до садочка і школи.

6.   Підвищуйте самооцінку малюка.

7.   Подолайте власні страхи (перед транспортом, ліфтом, собакою тощо) і не заражайте ними дітей.

8.   Враховуйте, що більш за все схильні до розвитку страхів емоційно-чуттєві та вразливі діти, а також діти, у яких дуже добре розвинена уява.

9.   Заохочуйте розвиток самостійності, нехай малюк відчує, що він багато вміє, багато знає.

З метою профілактики виникнення дитячих страхів та корекції неправильних, травмуючи дитину стилів виховання, вихователям потрібно проводити роботу з батьками: індивідуальні бесіди («Способи покарання дитини», «Як допомоготи дитині пермогти страхи); батьківські збори («Страхи вашої дитини. Як вони виникають?»).

Головна мета роботи – навчання батьків ефективним навичкам комунікації і способам прояву любові до своєї дитини.

Під час консультативно-просвітницької роботи батьків знайомлять з можливими методами покарання дитини, пропонують компоненти ефективного спілкування з дітьми: контакт за допомогою очей, так, як ласкавий погляд знижує рівень тривожності і зменшує страхи у дитини, закріплює в ній почуття безпеки і впевненості в собі.

 

Рекомендації для вихователів (профілактика дитячих страхів)

1.  Уже на початку навчального року встановіть тісний контакт з батьками своїх вихованців, запишіть їхні побажання. Зафіксуйте і власні уявлення щодо проблем кожного конкретного малюка.

2.  Коли в групу приходять новачки, дайте можливість іншим вихованцям самостійно пояснити новоприбулим правила поведінки в дошкільному закладі. (Профілактика страху бути неприйнятим у колектив). Доручіть комусь із активних дітей розпитати новачка, ближче познайомитися з ним, а потім вже познайомте з ним усіх інших дітей.

3.      Ознайомлюючи дітей з правилами поведінки в групі, проведіть гру-заняття, де можна використати ці правила. В такий спосіб кожна дитина зможе чітко уявити, що від неї вимагається (Профілактика страху зробити щось не так і бути покараним).

4. Стежте, щоб встановлені правила не призводили до емоційного чи фізичного приниження когось із дітей його однолітками (Профілактика страху бути неприйнятим у колектив).

5.Придумайте для окремих дітей умовний «секретний сигнал», який нагадував би їм про те, що вони зробили щось не так і треба негайно підкоритися правилу (Профілактика та корекція страху неуспіху, страху бути висміяним).

6.                Використовуйте умовні знаки з кольорового паперу, щоб сигналізувати не словом, а знаком про необхідність зміни поведінки дітей у групі на певний період, наприклад: «говорити не можна – червоний прямокутник; говорити дозволяється – синій прямокутник; можна вільно гратися будь-якими іграшками – зелений прямокутник тощо (Профілактика страху словесного покарання).

7.  На заняттях використовуйте прийом гуманної особистістно орієнтованої педагогіки співробітництва – «відповідь на вушко» (Профілактика страху неуспіху неправильної відповіді).

8. Заохочуйте прагнення дітей використовувати вже набуті знання для самостійного розв'язання незнайомих завдань, даючи умовний сигнал: «час ризикувати – кружок, поділений навпіл: одна половина червоного кольору, а друга – чорного (Профілактика страху неуспіху, неправильної відповіді).

9.                Обговорюйте разом з дітьми різноманітні способи виходу із ситуацій, які сталися чи могли б статися у житті групи. Допоможіть дітям оцінити, якою мірою конструктивний вибір кожного з них.

10. Надайте дітям можливість визначити їхні страхи. Обговоріть з ними різноманітні випадки, які продемонстрували б: те, чого вони бояться, насправді зовсім не страшне.

11. Створюйте умови, що сприяють встановленню та розвитку дружніх, приязних стосунків між дітьми. (Профілактика страху самотності, страху конфлікту). З цією метою використовуйте гру «Ланцюжок компліментів». В такий спосіб кожна дитина зможе потренуватися в умінні знаходити в людях, які її оточують, гарні риси і щиро їм про це говорити.

12.   Придумайте разом з дітьми різноманітні способи похвали чи вираження прихильності (оплески, підняття кулачків, великого пальчика вгору, скандування тощо).

13.         Проводьте один раз на тиждень «день гарного настрою», «день усмішки» тощо.

14.   Визначте відразу дітей, які схильні усамітнюватися, і стежте, щоб інші малята не забували запрошувати їх до свого товариства.

 

Рекомендації для практичних психологів:

1.                Проведіть з дітьми бесіду про те, якою б вони хотіли бачити свою групову кімнату. Запитайте в малят, які стосунки вони прагнуть мати з однолітками в групі (Профілактика страху перед дитячим садком, страху конфліктів у колективі).

2.                Батьки дітей, у яких наявні страхи, обов'язково мають чути від вас про успіхи їхніх сина чи доньки, про позитивні риси їхнього характеру, тобто про те, чим тата й мами можуть пишатися, а вже потім повідомте факти, що тривожать вас.

3.                Допоможіть кожній дитині пізнати свою індивідуальність, унікальність: визначте разом з малятами тембри їхніх голосів, форму пальців, вух, тип волосся тощо. Запевняйте дитину, що вона неповторна і вже за одне це гідна поваги та любові.

4.                Роздайте дітям великі аркуші паперу, поділені лінією навпіл. Нехай на одній половині аркуша кожний намалює себе. Готові портрети повісьте на стіні й запропонуйте дітям дібрати слова та фрази, що описують характер кожного з вихованців, і впишіть їх у вільні колонки біля їхніх портретів. Потім кожна дитина зможе забрати свій портрет додому.

5.                Проведіть з дітьми гру «Телесеріал». Кожний вихованець робить на довгій смужці паперу серію малюнків, що ілюструють основні події його життя. Потім, протягуючи смужки крізь «телевізор» (коробку з віконцем). малюки переглядають створений серіал. Кожний з них сам демонструє й коментує свій фільм.

6.                Допоможіть дітям навчитися визначати та виражати свої почуття, переживання, враження, настрій. Для цього розширюйте їх лексичний запас. Пограйте з ними в гру «Я презентую слово». Діти мають пояснити (з допомогою педагога) значення слів, що виражають переживання людини, та показати, як їх використовувати в мові.

7.                Послухайте з малюками записи музичних творів, що виражають ті чи інші почуття. Обговоріть різні невербальні засоби вираження почуттів.

8.                Забезпечте дітям можливість використовувати на заняттях персонажів лялькового театру: обіграйте з ними різні життєві ситуації або обговорюйте питання, що хвилюють дітей. У такий спосіб це зробити значно легше, ніж під час звичайної бесіди.

 

 

 

 

 

 

Заняття з використанням казкотерапії

«Про дівчинку, яка всього боялась» (Н. Забіла)

 

Мета: сприяти усвідомленню дітьми того, що страх людини може бути результатом незнання. Вчити розрізняти і розуміти емоції радості і страху і їх експресивні прояви. Формувати почуття дружби, бажання допомагати.

План заняття

Початок заняття. Ведучий вітається з дітьми.

Дзвонять роси в дзвоники:

-                    Дінь-ділень!

Скажем квіткам й сонечку:

-                    Добрий день!

-                    Добрий день!

-                    Ведучий. Закрийте, будь ласка очі. Хто почує своє ім’я, відкриває очі і сідає на будь-яку хмаринку (подушку). А тепер візьмемося за руки і скажемо «доброго ранку!».

Діти, я знаю, що ви любите казки. Отож я приготувала для вас дуже цікаву казку. Ви хочете дізнатися, що це за казка? А потрапити до неї нам допоможуть чарівні квіточки. Виберіть собі, будь ласка, кожний по квіточці, яка вам найбільше сподобалась. Бережіть її, щоб потім вона допомогла нам повернутися назад. Всі вибрали? А зараз покладіть на квіточку праву долоньку, закрийте очі і будемо подорожувати до казки:

Знову в подорож рушаємо,

Вже казок багато знаємо!

Вліво-вправо повернімось,

Дружно за ручки візьмемось,

Наші очки загораються,

Наші личка посміхаються:

Казкові двері відчиняються,

Чудова казка починається!»

Відкрийте оченята. А зараз ми з вами послухаємо історію «Про дівчинку, яка всього боялась» .

Вечоріє. Сутеніє. А в кімнаті на вікні щось у темряві біліє – мабуть, яблучка смачні! Мама яблучка купила, щоб Марійка їх поїла, щоб Марієчка мала здоровенькою була. Гарні яблучка, помиті, і солодкі, й соковиті. Чом їх дівчинка не їсть? Хто на це нам відповість? А Марійка в цю ж хвилину заглядає у щілину – хоче яблучок вона тільки темрява страшна! Може там шкребеться мишка? Може, вовк сидить під ліжком? Може, там заліз під стіл гострозубий крокодил?

У дитячому садку є акваріум в кутку, а в акваріумі рибки миготять туди-сюди. І на всіх вони крізь шибку поглядають із води.  Є в садку ще й цуценятко, є ласкаве кошенятко, а на дворі є кролі, волохаті та малі. Дітвора в садочок прийде і біжить в живий куточок, а Марійка не підійде до звіряток ні на крок. Бо вона боїться всіх, навіть рибок золотих! – Цуценя куснути може, кошеня дряпнути може, а кролята-гризуни, погризуть мене вони!

-          Ой, Марійко-чудасійко,боягузка ти мала! І чого це ти, Марійко, всіх боятись почала?

Через кладку пройшли діти всі в зелений ліс. Під ялинкою стежинки, наче змійки повились. А Марійка невеличка все стоїть на бережку: страшно йти на той бік річки через кладочку хитку.

-      Ну, давай, Марійко, ручку, ми без тебе не підем. Ми Марійку-чудасійку через кладку проведем! Не лякайся, ти Марійко, ти ж у лісі не сама, і страшного тут нічого між деревами нема. Збіглись весело малята: – Нумо в схованки гулять! За дерева, під кущі поховалися мерщій! І Марійка теж не сміло заховалась за пеньок. Ворухнулася галузка…Боягузка як гукне! А зайчатко без оглядки як стрибне та дремене!!! Тут набігли зразу й діти. – Що тут сталось? – Що за крик? – Ой, рятуйте! Звір сердитий! – Де той звір? – Та він утік!..

-      Ну й сміялись потім добре всі малята в дитсадку, що зустрілись два хоробрі, два «сміливці» у ліску!

На подвір’ї у садочку зозуляста ходить квочка. А за квочкою підряд ходить семеро курчат. В них такі маленькі ніжки, в них м’якесенький пушок. І Марієчка нітрішки не боїться цих пташок. З ними грається охоче, їх годує щоразу, тільки щоб сердита квочка не ходила поблизу! Ціп-ціп-ціп, мої пухнасті, ви клубочки пухові! Обережно, щоб не впасти, не заплутатись в траві! Та зненацька щось велике шугонуло з неба в сад – лютий, хижий птах шуліка налітає на курчат! А Марійка-боягузка як ухопить камінець! Та як кинеться назустріч до шуляки навпростець! Налякалась хижа птаха, підлетіла вище даху! Ну й Марійка! От так диво! От яка вона смілива! Та яка ж небоязка – налякала хижака! А коли їй хижа птиця стала зовсім не страшна – вже вона не побоїться ні кролятка-гризуна, ні меткого цуценяти, ні малого кошеняти, ані рибок золотих, ані зайчиків прудких! Буде завжди скрізь гуляти, за собою всіх водить І до темної кімнати буде сміло заходить!

Обговорення казки

-        Чи сподобалась вам казка?

-        Про що розповідається у казці?

-        Чого боялась дівчинка? Що викликало в неї справжній страх?

-        Якою була дівчинка на початку казки?

-        Якою стала потім?

-        Що допомогло дівчинці подолати свій страх?

-        Чи бувають страхи у вас? В яких ситуаціях ви відчуваєте страх?

-        В яких ситуаціях вам спокійно, не страшно?

-        Як можна подолати свій страх?

Діти, скажіть, будь-ласка, як виглядає людина, якій страшно? (показати дітям піктограму, розглянути її).

Як виглядає радісна людина? (розглянути піктограму з емоцією радості).

Як ви думаєте, чому людям буває страшно?

Дуже часто людина боїться через своє незнання. Так, як трапилось в історії з дівчинкою, коли вона зустріла зайчика. Але коли людина розбирається в ситуації, її страхи зникають.

Творче доповнення казки. Ведучий пропонує дітям доповнити казку, придумуючи нові пригоди дівчинки. Педагог стежить за тим, щоб кожна дитина не забула висловити свої враження та відчуття, які принесли дівчинці нові прогоди.

Молодці, гарно впорались із завданням.

Ось подорож наша добігла кінця,

І посмішка в діток не сходить з лиця.

Ви, друзі, швиденько мені розкажіть,

Сподобалась вам у цю казку ходить.

А зараз візьміть кожний свою квіточку, закрийте очі, прикладіть її до свого сердечка і подумайте про те, які знання візьме кожний із вас з цієї казкової історії. Хай цей досвід допоможе вам у житті. Хто готовий, відкрийте очі.

Ведучий: ось ми з вами і повернулися із казкової подорожі. Квіти, які у вас в руках давайте ми приклеїмо на ось цю чарівну лісову галявину. Подивіться, яка красива вийшла галявинка. Квіточки на ній різні, як і ми з вами різні. Але знаходяться вони на одній галявині, як і ми з вами в одній групі. Продивіться, квіточки між собою різні, але дружні. Так і я сподіваюсь, що ми будемо дружні між собою. А тепер візьміть фломастери і намалюйте кожен на серцевині своєї квіточки радісний смайлик, щоб квіточки були не лише дружними, але й мали позитивний настрій.

Дзвіночок весело лунає,

Нас на прогулянку закликає.

 

 

 

Особливості розвитку пізнавальної сфери дошкільника

Тема. Особливості розвитку пізнавальної сфери дошкільника

План

1.Особливості уваги дошкільника.

2.Розвиток мовлення у дітей дошкільного віку.

3.Сенсорний розвиток дошкільників.

Література

1.Ананьев Б. Г., Рыбалко Е. Ф. Особенности восприятия пространства у детей. – М. : Просвещение, 1964. – 304 с.

2.Артемова Л. В. Вчись граючись. Навколишній світ у дидактичних іграх дошкільників. – К. : Томіріс. – 112 с.

3.Венгер Л. А., Пилюгина Э. Г., Венгер Н. Б. Воспитание сенсорной культуры ребенка. / Под ред. Л. А. Венгера. – М. : Просвещение, 1988. – 144 с.

4.Павелків Р.В., Цигипало П.О. : навч. Посіб./ Р.В.Павелків, О.П.Цигипало. – К.: Академвидав, 2010

5.Урунтаева Г.А. Дошкольная психология. – М. : Академия, 1998

6.Шаграева О.А. Детская психология. – М. : Владос, 2001

 

  Особливості уваги дошкільника

Увага дітей дошкільного віку має такі особливості:

1) нетривала зосередженість. Протягом короткого часу діти неодноразово переходять від одного виду діяльності до іншого, по кілька разів змінюють свій задум;

2) часте відволікання через сторонні подразники. Навіть незначний сторонній подразник відволікає увагу дитини від діяльності;

3) залежність від зацікавленості до певного виду діяльності. 4-річні діти здатні 20 і більше хвилин уважно слухати цікаву казку чи дивитися мультфільми. Однак вони будуть відволікатися від нецікавих занять через 5 хв. після їх початку;

4) неспроможність переключення на власний розсуд з одного об'єкта на інший за відсутності довільної психічної регуляції;

б) залежність від віку дітей. Чим молодші діти, тим менше вони можуть зосередитися на словах дорослого, оскільки їхню увагу більше привертають яскраві, привабливі предмети (слова лише супроводжують їх);

6) слабкий розподіл уваги (неможливість одночасно виконувати два або більше видів діяльності), невеликий обсяг (неспроможність утримувати багато об'єктів за короткий проміжок часу).

Дитина не може бути уважною взагалі, її увага завжди проявляється у конкретних психічних процесах: вона приглядається, прислухається, відгадує загадку, намагається прочитати слово, малює, грається тощо.

Функції уваги у дошкільників

1.    Увага сприяє отриманню знань дитини про світ і себе у ньому.

2.   Виконує охоронну функцію, зумовлюючи своєчасне реагування людини на зміни у навколишньому середовищі і в собі.

3.   Завдяки увазі всі психічні процеси (відчуття, сприймання, пам'ять, мислення) стають багатшими, повнішими, досконалішими.

Зароджується увага у перші тижні життя дитини. Із часом вона починає зосереджувати свій зір і слух на тому, що збуджує, насторожує її, рефлекторно відповідає на цей вплив відповідними рухами. Завдяки увазі відбувається зв'язок організму дитини з навколишнім середовищем.

У дошкільному віці всі види і властивості уваги зазнають суттєвих змін:

-         розширення обсягу;

-         підвищення стійкості;

-         розвиток здатності до переключення і розподілу;

-          формування довільної уваги;

-         мимовільна увага залишається основною для дітей упродовж усього дошкільного дитинства.

Увага дітей молодшого дошкільного віку:

-         мимовільна, тобто виникає без усвідомлення її мети;

-         увага дитини залежить від новизни, сили та інших специфічних подразників;

-         пізніше - від подразників, які мають сигнальне значення внаслідок їх зв'язку із задоволенням потреб дитини, а також із обставинами, які зумовлюють яскраві, емоційні переживання.

Із часом мимовільна увага дошкільників досягає високого рівня розвитку.

В дошкільному віці зароджується новий вид - довільної уваги, пов'язаної із свідомо поставленою метою, вольовим зусиллям. Це особливо помітно у дидактичних іграх, коли дитині доводиться свідомо зосереджуватись у процесі гри, виготовлення іграшок, під час виконання доручення вихователя.

Вказівний жест є допоміжним засобом організації довільної уваги, а вирішальним, універсальним є мовлення. Спочатку дорослі організовують увагу дитини за допомогою словесних вказівок; нагадують про необхідність виконувати дію, враховувати її обставини (складання пірамідки тощо). Пізніше дитина починає самостійно словесно позначати предмети і явища, на які необхідно звертати увагу, щоб досягнути результату. З часом роль мовлення в організації уваги дітей зростає. Наприклад, діючи за інструкцією дорослого, діти старшого дошкільного віку промовляють її у 10-12 разів частіше, ніж молодші дошкільники. На ранніх етапах дорослий за допомогою словесних інструкцій організовує увагу дитини на майбутній діяльності, потім вона сама використовує прийоми, які застосовував дорослий.

Найдоступніші для дітей старшого дошкільного віку прийоми організації уваги:

·        групування дидактичного матеріалу;

·         планування своїх дій уголос;

·        промовляння інструкцій дорослого тощо.

Якщо мимовільна увага залежить від зовнішніх об'єктів, то довільна - від самої особистості дорослого чи дитини: "мені потрібно бути уважним, і, попри все, я змушую себе бути таким".

Стійкість довільної уваги залежить від:

-          інтересу до діяльності, якою займається дитина;

-         від характеру діяльності: одноманітність послаблює її, багатоманітність посилює.

Це зумовлено особливостями його нервової системи - переважанням збудження над гальмуванням.

У старшому дошкільному віці діти набувають здатності утримувати увагу на інтелектуально значущих для них діях (ігри-головоломки, загадки, завдання навчального типу).

Мимовільна і довільна увага дошкільників взаємопов'язані, іноді переходять одна в одну. Наприклад, дитина повинна зібрати з деталей конструктора літак. Спочатку їй важко зосередитися на виконанні завдання, але потім воно стає все більш привабливим, і дитину вже не відволікти від цього заняття. Це відбулося внаслідок перетворення довільної уваги на мимовільну або післядовільну.

Особливості властивостей уваги дошкільника:

Стійкість уваги - тривале утримування уваги на об'єкті або виді діяльності.

-       діти у віці 1-го року зберігають у середньому одну домінанту 14,5 хв., 3-річні - 27 хв., 5-6-річні - 96-100 хв.

-       індивідуальні особливості дітей також впливають на їхню увагу: у стриманих, урівноважених дітей вона у 1,5-2 рази стійкіша, ніж в особливо збудливих.

-       у старшому дошкільному віці розширюється обсяг уваги, завдяки чому дитина одночасно сприймає не один предмет, як у 3-4 роки, а значно більше (4-5), зважаючи при цьому на їх деталі;

-       обсяг уваги в дошкільному віці залишається дуже малим;

-       Діти раннього віку не володіють розподілом уваги, незначну здатність до цього мають і дошкільники.

-       переключення формується у різних іграх, вправах, що вимагають від дитини швидкого орієнтування в обстановці, яка раптово змінюється.

-                     увага дошкільників різна за тривалістю у часі: одні діти уважніші і легко переключаються на нові види роботи, інші не можуть надовго зосереджуватись, швидко стомлюються.

Неуважність - невміння зосередитися на предметі чи виді діяльності, нездатність проникнути у суть речей чи внутрішній світ іншої людини.

Неуважність можуть спричинювати втома під час виконання важкої і нецікавої роботи, яка вимагає тривалого зосередження, перевантаження мозку великою кількістю вражень, недостатньо гнучке переключення уваги. Так, надмірність отриманих дитиною у вихідні яскравих переживань (перегляд вистав, гості, гостросюжетний фільм тощо) заважає їй зосередитися на діяльності в понеділок та інші дні. Причинами неуважності також є неправильне виховання у сім'ї (відсутність режиму занять, розваг, відпочинку, звільнення від обов'язків, виконання всіх її забаганок). Іноді це зумовлено діяльністю вихователя, який проводить заняття з дітьми нецікаво, одноманітно, дає їм надто легкі завдання, не спонукає до активного мислення, що провокує нудьгу, пошук привабливого заняття на стороні.

Поганий стан здоров'я також може призводити до неуважності. Наприклад, у дітей з аденоїдами неправильне дихання, через що знижується їхня працездатність, змінюється зовнішній вигляд.

Розвиток мовлення у дітей дошкільного віку.

Дитина дошкільного віку активно засвоює мовлення, оскільки це зумовлюють її потреби дізнатись, розповісти, вплинути на себе й на інших.

Збагачення лексичного запасу мовлення залежить від умов життя і виховання, індивідуальних особливостей дитини.

-                Словник дошкільника збільшується втричі: у 3 роки дитина засвоює приблизно 1200-1500 слів; у 4 роки - 2000; у 5 років - 2500-3000; у 6-7 років - 4000- 4500 слів.

-           Смисловим змістом слова діти оволодівають поступово, з розвитком пізнавальних можливостей. Наприкінці 1-го - на початку 2-го року життя слово означає для дитини тільки один певний предмет, А вже по завершенні 2-го року означає групу однорідних предметів (чашка - це різноманітні чашки), має значно ширше, хоч менш конкретне, значення. Дитина 3-х - 4,5 років уже здатна узагальнювати однорідні предмети: меблі, іграшки, одяг.

-       До початку дошкільного віку діти зазвичай володіють усіма звуками рідної мови. Однак у деяких дошкільників і у старшому віці спостерігаються недоліки звуковимови, дефекти мовлення, що спричинено повільним розвитком моторики мовного апарату.

Вирішальне значення для засвоєння звуків рідної мови має розвиток сенсорної основи мовлення, тобто фонематичного слуху.

Фонематичний (грец. рhonema - звук, голос) слух - здатність сприймати на слух звуки мовлення, диференціювати й узагальнювати їх у словах як смислорозрізнювальні одиниці.

5-6-річні діти здійснюють звуковий аналіз слів, якщо вони практикували у мовленні протягування вслух окремих звуків (м-мак, л-ліс), засвоїли спосіб дослідження звукового складу слова, а уміння його аналізувати сприяє успішному оволодінню читанням і письмом.

До 6-ти-7-ми років фонематичний розвиток дитини завершується, вона починає усвідомлювати звуковий склад рідної мови, розрізняє і виокремлює голосні, тверді і м'які звуки. Це є свідченням її готовності до навчання грамоти (читання і письма) у школі.

Мовлення молодших дошкільників характеризується насиченням простих речень, частим вживанням часток "а", "і", "ось".

У середньому дошкільному віці у мовленні дітей, як і раніше, переважають прості речення, однак із складнішою структурою, з'являються речення з однорідними членами.

Старші дошкільники частіше вдаються до поширених речень з однорідними членами, урізноманітнюють використання простих і складних речень. Перед вступом до школи вони оволодівають майже всіма сполучниками і правилами їхнього використання. Однак текст здебільшого (55%) складається з простих речень. Збільшення кількості у мовленні узагальнюючих слів і додаткових речень свідчить про розвиток у старших дошкільників абстрактного мислення.

Висновки щодо особливостей розвитку мовлення в немовлячому віці:

– засвоєння структури рідної мови відбувається у дитини через мовлення – спілкування за допомогою мовних засобів;

– джерелом розвитку мовлення дитини виступає її комунікативна потреба; протягом немовлячого віку триває підготовчий період до засвоєння активного мовлення;

– перший досвід спілкування дорослого з дитиною призводить до початку в засвоєнні пасивного мовлення – дитина починає розуміти слова дорослого та регулювати свою поведінку у відповідь на них;

– у межах пасивного мовлення виникає здатність дитини встановлювати зв’язок між назвою предмету і самим предметом;

– активне мовлення розвивається на основі проходження дитиною етапів гуління, гукання, лепету, жестикуляторного мовлення;

Висновки щодо особливостей розвитку мовлення в ранньому віці:

– розвиток мовлення зумовлений ситуативно-діловою формою спілкування з дорослим, у якій спілкування опосередковане предметними діями;

– формуються такі форми активного мовлення як ситуативна та описова;

– складається комунікативна, узагальнююча (з’являються слова на позначення груп предметів), регулятивна (дитина виконує вказівки дорослого, реакція на «можна» і «не можна») функції мовлення;

– стрімко зростає лексичний запас (назви предметів і осіб, слова на позначення дії, переживання, вимог, пропозицій, бажань);

– формується слухання і розуміння літературних творів, розповідей дорослого, що збагачує кругозір дитини й допомагає засвоїти соціальний досвід;

– починається засвоєння граматичної будови мови.

Особливості розвитку мовлення в дошкільному віці:

-       відбувається засвоєння всіх рівнів мовної системи;

-       дитина добре розрізняє фонеми та слова, що відрізняються між собою лише однією фонемою: люк – лак; нога – нова тощо. Це свідчить про добре розвинений фонемний слух;

-       зменшується кількість звуків мовлення, які дитина не може правильно вимовляти. До 6–7 років вимова стає чистою;

-       в 4 роки у дітей можна сформувати розрізнення на слух твердих і м’яких, дзвінких і глухих приголосних, назву першого звуку в слові;

-       старші дошкільники визначають послідовність всіх звуків в слові;

-       лексика значно розширюється. Розуміння дитиною значення слів стає стабільним та позаситуативним. Так, словом «трикутник» дитина називає всі фігури з 3-ма сторонами, незалежно від кольору, розміру, матеріалу. Серед прикметників багато слів на позначення рис характеру людини (веселий, злий, добрий), які дитина засвоює завдяки включенню у конкретні ситуації міжособистісної взаємодії, де ці якості проявляються: злий, бо заважає дітям гратись, обдурює; добрий, бо допомагає, схвалює. Дитина прагне розширити свій словник, намагається зрозуміти нове слово;

-       помітно ускладнюється регулююча функція мовлення. Дитина не просто здатна виконувати інструкції дорослого, але прагне, щоб вони були мотивовані. Дорослий розвиває у дітей свідоме виконання своїх вимог. За допомогою мовлення дитина впливає на дорослого і однолітка. Інструкції дорослого ускладнюються, передбачають виконанні дитиною послідовної низки дій. Вони набувають характер пояснень дитині порядку роботи. Наприклад, дорослий пояснює дітям, як слід діяти, щоб намалювати гарний пейзаж, виліпити з пластиліну грибочок. Пояснення дорослого супроводжує показ, а лише потім до  роботи приступають самі діти. У таких завданнях розвивається здатність приймати та втримувати інструкцію, що відіграватиме важливу роль у шкільному навчанні.

-       завдяки мовленню у дитини розвивається внутрішній план діяльності, який випереджує практичне виконання.

-       з’являються контекстна і пояснювальна форми мовлення (А. М. Лєушина), які до кінця дошкільного віку набувають все більшого поширення. Ситуативне мовлення залишається при цьому поширеною формою також.

Суттєва відмінність ситуативного й контекстного мовлення полягає у мірі їх співвіднесеності із наочною ситуацією. Ситуативне мовлення цілком зрозуміле лише у зв’язку із ситуацією. Контекстне передбачає опору кожного наступного висловлення на попереднє. У контекстному мовленні зростає роль вербальних засобів. Його одиницею виступає не слово, а речення. Виникнення контекстного мовлення забезпечується збагаченням словника і засвоєнням граматичної будови мови. Здатність послідовно пов’язувати окремі висловлення між собою стають основою для появи зв’язного мовлення. До кінця дошкільного віку у мовленні з’являються ознаки позаситуативності: дитина відмежовує слово від предмету. Ця здатність розвивається на основі розвитку звукового аналізу слова та виділення слів з речень. Ці вміння становлять основу для подальшого засвоєння грамоти дитиною.

Мовлення стає окремим і регульованим інтелектуальним процесом, свідченням чого є формування самоцінної мовної діяльності, прямо не пов’язаної з практичними діями. Дитина включається у бесіди на позаситуативні теми (наприклад, широкого пізнавального змісту; щодо моральних якостей, оцінки вчинків героїв казок чи оповідань), самостійно складає оповідання, казки.

 

Сенсорний розвиток дошкільників

Розвиток основних видів відчуття у дошкільному віці

Розвиток відчуттів дитини значною мірою обумовлений розвитком у неї психофізичних функцій (сенсорних, мнемічних, вербальних, тонічних та ін.).

Матеріальним органом відчуття є аналізатори. З кожним роком підвищується чутливість її аналізаторів. Наприклад, гострота зору молодших дошкільників підвищується на 15-20%, старших - на 25-30%. Рівень гостроти зору залежить від умов діяльності: вона значно покращується в ігровій ситуації (в середньому на 17,2% - у дітей 4-5 років; 29,8% - у дітей 5-б років; 30,2% - у дітей 6-7 років).

У дошкільний період розвивається:

-                     розрізнення кольорів, передусім підвищується його точність. До 2 років діти при безпосередньому сприйманні добре розрізняють 4 основних кольори: червоний, синій, зелений, жовтий, важче - проміжні тони: оранжевий, голубий і фіолетовий. 4-річні діти здатні встановлювати зв'язок між основними кольорами і їх найменуваннями, 5-річні - із проміжними кольорами. У середньому дошкільному віці діти починають розрізняти світлі відтінки, чому сприяє і позначення відношень словами "темне", "світле";

-                     розвивається у дошкільному віці і слухова чутливість: у старших дошкільників гострота слуху у 3-4 рази вища, ніж у молодших;

-                     розвивається здатність розпізнавати висоту звука. Однак фонематичний (мовний) і музичний слух формуються не однаковими темпами. Фонематичний слух починає розвиватися наприкінці 1-го року життя малюка, а до початку дошкільного періоду дитина розрізняє всі звуки рідної мови, оволодіває пасивним і активним мовленням. Сприймання висоти звуків, відношень між ними нелегко дається навіть багатьом 5-річним дітям. Сприймання звуків, особливо розпізнавання їх висоти, тембру, має індивідуальні особливості. Під час прослуховування музичних творів дошкільники зосереджуються переважно на їх динаміці (ритм, темп), мелодію і гармонію вони сприймають гірше.

-                     удосконалюється кінестетичні (відчуття руху) і тактильні відчуття, свідченням чого слугує здатність розпізнавати вагу предметів, яка з 4-х до 7-ми років покращується приблизно удвічі;

-                     розвиваються у дошкільному віці і нюхові відчуття, тому старші дошкільники допускають менше помилок при розпізнаванні запахів, точніше їх називають.

Завдання сенсорного виховання - навчити дошкільників точно, повно і розчленовано сприймати предмети, їх властивості і відношення (колір, форма, величина, розміщення у просторі, висота звуків тощо). Без такого навчання сприймання дитини тривалий час буде поверховим, фрагментарним, не створюватиме необхідних основ для загального розумового розвитку, не формуватиме спостережливість, мислення, мовлення, не відбуватиметься повноцінне засвоєння знань і навичок у початкових класах школи тощо.

Процес переходу від відчуття до сприймання - це перехід до складнішого відображення світу, яке збільшує можливості людини щодо пристосування і активного його перетворення.

Розвиток сприймання є складним процесом, який передбачає засвоєння дитиною певних сенсорних еталонів.

Сенсорні (лат. sensorium- орган чуттів) еталони - вироблені людством уявлення про основні властивості і відношення предметів і явищ навколишньої дійсності.

Наприклад, при сприйнятті форми сенсорними еталонами є геометричні фігури (круг, квадрат, трикутник, овал, циліндр тощо), кольору - сім кольорів спектра, а також білий та чорний. У природі існує розмаїття форм і барв, однак людство упорядкувало їх у певну систему. Оволодіння сенсорними еталонами дає змогу сприймати навколишній світ крізь призму суспільного досвіду. Отже, дитина привчається бачити властивості предметів як різновиди або поєднання відомих зразків.

Зміст сенсорного виховання у дошкільному закладі полягає в ознайомленні дітей із сенсорними еталонами і навчанні їх способів обстеження предметів.

Практика і спеціальні дослідження підтверджують, що набутий стихійно, без керівництва дорослих, сенсорний досвід є досить бідним, поверховим. Керівництво сенсорним вихованням дитини повинне враховувати її вікові особливості. До трьох років вона ще не здатна зрозуміти значення зразків (еталонів), з якими необхідно порівнювати властивості предметів. Кружечок, кулька, кольорова смужка для неї такі одиничні і конкретні, як м'яч, годинник, чашка, книжка тощо. Вихователь повинен використовувати назви кольорів і форм, організовувати такі дії малят з предметами, які спрямовуватимуть увагу на їх певні властивості, сприятимуть утворенню відповідних уявлень. При цьому не потрібно вимагати, щоб дитина обов'язково запам'ятала їх. Повноцінне засвоєння назв можливе тільки після засвоєння сенсорних еталонів.

У цій роботі важливо знати і використовувати дії, які забезпечують виокремлення властивостей й утворення елементарних уявлень про них. Такими діями є зіставлення предметів за формою, розміром, кольором: дитина добирає пари з групи предметів або шукає серед них названий дорослим. Важливо, щоб вона навчилася використовувати як зразок будь-який предмет, що сприятиме засвоєнню засвоєння загальноприйнятих еталонів. Найлегше малята вибирають предмет за формою, складніше - за розміром (величиною), і найважче - за кольором.

Опановуючи зіставлення предметів за властивостями, добираючи предмети з однаковими властивостями, діти спочатку накладають їх один на інший, порівнюють за формою, величиною або кольором. Це дається їм легко, а згодом, оволодівши прийомами зовнішнього зіставлення, вони переходять до зіставлення "на око" (зорове зіставлення). У ранньому і молодшому дошкільному віці у процесі сенсорного виховання доцільніше використовувати плоскі предмети, які легко і зручно накладати, прикладати, порівнюючи за певними властивостями. Із набуттям дитиною певного досвіду можна використовувати об'ємні предмети.

Сучасна методика сенсорного виховання спрямована передусім на формування пізнавальної активності дитини. Перед конструюванням, наприклад, головну увагу звертають на будову, основні вузли кріплень, розглядають предмет з різних боків для визначення його форми. Перед малюванням увагу дітей зосереджують на контурі предмета. Для цього вихователь пропонує обвести пальцем або долонею його зовнішню частину, рухом руки у повітрі відтворити його форму. Характер обстеження предметів залежить від наступної продуктивної діяльності дітей. Під час організації діяльності дошкільників виокремлюють такі головні моменти:

а) сприймання цілісного предмета, створення загального враження про нього;

б) виокремлення основних частин предмета, визначення їх властивостей;

в) визначення просторового розміщення одних частин відносно інших (вище, нижче, ліворуч, праворуч);

г) виокремлення дрібніших частин предмета і з'ясування їх просторового розміщення щодо основних;

ґ) повторне цілісне сприймання предмета, закріплення враження.

У цій послідовності обстежують найрізноманітніші предмети, тому таке обстеження називають узагальненим.

Для обстеження під час праці на природі важливо, щоб діти вміли відрізнити суху землю від вологої, розпушену від твердої, культурну рослину від дикоростучої. Для цього їм потрібні уявлення про характерні властивості ґрунту (колір, консистенція, вологість) і рослин (ознаки стебел і листків).

Розрізнення звуків мови (звуковий аналіз слова, формування фонематичного слуху) організовують у формі підкресленої, розчленованої вимови.

Отже, способи обстеження, які застосовуються у сенсорному вихованні залежать від характерних властивостей предметів (колір, форма, звук, запах тощо) і його мети.

У дошкільному закладі сенсорне виховання здійснюється на заняттях і у повсякденному житті, під час різноманітної діяльності дітей. Усі його форми спрямовані на створення у дітей багатого чуттєвого досвіду, здатності орієнтуватися в різноманітних властивостях предметів, на виховання культури сприймання, уважності, здатності реагувати на безпосередній вплив явищ дійсності.

Розвиток різних видів сприймання дитини:

Сприймання простору

Немовля орієнтується приблизно у радіусі 2–3 м навколо основного місця свого перебування – ліжечка, коляски або манежу. У ранньому віці дитина починає краще розуміти слова дорослого,які допомагають їй орієнтуватись у просторі. Коментування дій малюка у просторі словами дорослих (догори, донизу, далеко, близько) дозволяє дитині достатньо швидко зрозуміти основні просторові відношення.

Після року малюк оволодіває ходьбою, яка розширює його життєвий простір, він самостійно пересувається з кімнати до кімнати. Розвиток предметних дій також сприяє цьому процесу. Формується характерна для людини система просторових координат, у якій точкою відліку стає власне тіло. Позначення просторових відношень у мовленні нечітке, узагальнене, що виражається у переважному використанні вказівних займенників «тут», «там», значення яких уточнюється за допомогою жестів в єдності з оточуючою ситуацією.

Сприйняття часу. Цей вид сприймання важко дається дитині через відсутність безпосередніх наочних виявлень часу. Хід часу позначається за допомогою годинника та виявляється як процес виконання діяльності, як набуття предметом певних змін, як зміни, що виникають у зовнішності живих організмів (зростання, старіння). Відносність у фіксації проміжків часу ще більше виражена, ніж у просторовому сприйманні: незабаром, завтра, вчора, наступного дня мають сенс тільки стосовно певного моменту часу. Точність сприймання часу залежить від змісту і характеру діяльності, стану людини на даний момент. Тривалість проміжків часу може переоцінюватись (пройшло 5 хвилин, а людині здається, що 8), або недооцінюватись. Тривалість приємних подій, періоду виконання цікавої роботи недооцінюється. Діти довго не розуміють логіки часових відношень, плутаються у їх розрізненні, не сприймають дуже тривалі часові періоди (рік, століття). Важливу роль у розвитку сприймання часу маю ритмічно повторювані побутові процеси, режим дня, до якого дорослі привчають дитину з перших днів життя. До 3 р. діти вирізняють нетривалі й конкретні часові відрізки з менш помітними зовнішніми ознаками: (ранок-вечір), пов’язані з виконанням дитиною різних режимних моментів: вранці вона просинається, одягається, снідає; ввечері – вечеряє, снідає, дивиться по телебаченню «На добраніч, діти», засинає. Дитина дошкільного віку навчається орієнтуватись за годинником, який часто вважає причиною плину часу. Внаслідок такого уявлення дитина іноді переводить стрілки годинника, щоб очікувана подія настала швидше, або щоб відкласти її. Вона добре орієнтується на ті часові проміжки, що їх відлічує годинник: хвилина, година, доба. Знайомство дитини з календарем формує її уявлення про тиждень, місяць, рік. Головна роль у розвитку сприйняття часу належить дорослому, який виділяє часові відрізки, встановлює їх зв’язок з діяльністю малюка і позначає словом.

Висновки

– у дитини до кінця дошкільного віку формуються види сприймання за формами існування матерії (простору, часу) та за змістом сприйманих об’єктів (сприймання творів мистецтва і літератури);

– сприймання простору дитиною полягає у формуванні уявлень про основні просторові відношення (догори-донизу, ліворуч, праворуч, далеко-близько), про точку відліку при їх оцінці);

– для формування сприймання часу важливу роль відіграють повторювані режимні моменти, використання зовнішніх опор відліку часу – годинника та календаря;

– дитина вирізняє такі відтинки часу, як хвилина, година, день-ніч, доба, тиждень, місяць, рік;

– сприймання прекрасного розвивається від зародження естетичних оцінок на основі практичної значущості зображеного до власне естетичних критеріїв (кольору, форми, композиції).

 

  Особливості емоцій і почуттів у дошкільному віці

  У процесах діяльності, пізнання навколишньої дійсності і себе, спілкування з дорослими й однолітками дитина переживає різноманітні емоції і почуття, виявляє своє ставлення до того, що її оточує, що а нею відбувається.Емоції (лат. emovere - хвилювати, збуджувати) - психічні стани і процеси, виражені у формі ання ставлення людини до світу, до того, що вона почуває і робить.

Період від двох до шести років називають віком афективності, який характеризують бурхливі, нестійкі емоції, швидкий перехід від одного емоційного стану до іншого.

Афективність (лат. affectus - пристрасть, хвилювання) - бурхливе реагування на ситуацію, швидкий перехід від одного емоційного стану до іншого, емоційна імпульсивність, що виявляється у неприродних інтонаціях, міміці, жестах, позах, мовних зворотах тощо.

Дитину легко налякати, розсердити, зацікавити, викликати у неї задоволення, радість. Вона відкрита до сприйняття і впливу емоцій, які переживають інші діти й дорослі ("емоційна заражуваність").

У дошкільному віці почуття переважають над усіма сторонами життя дитини, надають їм відповідного забарвлення і виразності. Малюк ще не вміє керувати своїми переживаннями, майже завжди перебуває у полоні почуттів, які мають бурхливий, безпосередній і мимовільний характер. Вони швидко і яскраво спалахують і не менш швидко згасають. Бурхливі веселощі часто змінюються слізьми.

Найсильніше і найважливіше джерело переживань дитини - її взаємини з іншими людьми. Якщо дорослі ласкаво ставляться до неї, визначають її права, виявляють увагу, то у неї переважає бадьорий, життєрадісний настрій, вона переживає емоційне благополуччя - почуття впевненості, захищеності, яке сприяє нормальному розвитку особистості дитини, виробленню у неї позитивних якостей, доброзичливого ставлення до людей. Прояви ставлення до дитини викликають у неї відповідні почуття - радість, гордість, співчуття, страх, образу, гнів, заздрість та ін. Вона гостро переживає як ласку, похвалу, так і розчарування, несправедливість.

Почуття виникають пізніше, ніж ситуативні емоції.

Джерело почуттів дошкільника – взаємини з іншими людьми та навколишня дійсність.

Дошкільники передусім відчувають почуття любові, ніжності, симпатії до рідних (матері, батька, сестер, братів, бабусі, дідуся), часто виявляють щодо них піклування, співчуття. Подібно ставляться і до тварин, особливо кошенят, цуценят. Особливу ніжність виявляють до немовлят, ляльок, іграшкових тварин. Симпатія дошкільників може проявлятися у формі неусвідомлюваного альтруїзму - бажання допомогти іншому, поділитися з ним тим, що самому приносить задоволення; задоволення від розділеної радості. Дошкільники щиро виражають співчуття персонажам літературних творів, можуть з великим зацікавленням і співпереживанням слухати одну й ту саму історію, сприймати її персонажів, як знайомих і близьких. Найяскравішим почуттям дошкільників під час слухання розповідей і казок є співчуття до тих, хто потрапив у біду, зазвичай позитивних героїв, хоч іноді дитина може пожаліти і злодія, коли тому дуже погано. Однак найчастіше вони обурюються вчинками негативних персонажів, прагнуть захистити від них улюбленого героя.

Під час слухання казок почуття перетворюють дитину з пасивного слухача на активного учасника. Жахаючись події, яка має відбутися, вона вимага, щоб перестали читати страшну для неї історію (казку) або сама придумує прийнятний, з її погляду, варіант сюжету, часто відчуває себе у ролі героя. Розглядаючи ілюстрації до казок, дошкільники намагаються безпосередньо втручатися у події: замальовують або видряпують зображення негативних дійових осіб, обставин, що загрожують герою.

Любов і ніжність до людей поєднуються з обуренням і гнівом щодо тих, кого дитина сприймає як кривдника. Вона неусвідомлено ставить себе на місце людини, якій вона симпатизує, переживає її біль, несправедливість щодо неї, ніби це стосується її самої. Однак, коли інші дити, навіть улюблені братик чи сестричка, користуються, як їй здається, більшою увагою, дитина переживає почуття ревнощів.

До початку дошкільного віку здатність відчувати страждання іншого виявляється в тому, що малюк не лише співпереживає іншому, а й сумує, боїться разом з ним, а побачивши сльози, також починає плакати. Водночас дитина може проявляти і байдуже, навіть жорстоке ставлення до людей.

Взаємини з іншими людьми, їхні вчинки є найважливішим, але не єдиним джерелом почуттів дошкільника. Радість, ніжність, співчуття, здивування, гнів та інші переживання можуть виникати у нього щодо тварин, рослин, іграшок, предметів і явищ природи, яким дитина приписує особливості людських дій і переживань. Вона співчуває зламаній квіточці або дереву, обурюється дощем, який заважає гуляти, гнівається на камінь, який її вдарив.

Почуття 3-4-річної дитини, хоч і яскраві, але дуже ситуативні і нестійкі. Так, любов дитини до матері спонукає малюка обнімати її, цілувати, вимовляти ніжні слова, але ще не може бути постійним джерелом вчинків, які б її тішили. Дитина ще не здатна до тривалого співчуття і піклування про інших, навіть рідних людей.

Не тривалі почуття молодших і середніх дошкільників щодо однолітків. Здебільшого вони дружать почергово з багатьма дітьми залежно від обставин. Така дружба заснована не на стійкому ставленні до однолітка, а на тому, що дитина з ним грається або сидить поряд за столом.

З часом почуття дитини набувають більшої глибини і стійкості. Старші дошкільники можуть виявляти істинне піклування про близьких людей, намагаються відгородити їх від хвилювання, засмучення. Типовою для них стає постійна дружба з однолітками, хоч часто трапляються і прояви почергової дружби. Для виникнення дружби основне значення має не зовнішня ситуація, а взаємна симпатія дітей, позитивне ставлення до їхніх якостей ("Він знає багато ігор", "З ним весело", "Вона добра").

Розвиток почуттів у дошкільному дитинстві пов'язаний з розумовим розвитком дитини, пізнанням навколишнього світу, ознайомленням з наслідками своїх вчинків, усвідомленням, що добре і що погано.

Бездушність, навіть жорстокість маленьких дітей у ставленні до тварин (розчавлюють мух, топчуть жуків, розривають метеликів, хапають за горло кошенят) є наслідком бажання проникнути всередину речей і нерозуміння суті таких дій.

3-річні діти радіють похвалі дорослих, засмучуються докорам, переживають почуття гордості і сорому залежно від того, як їх оцінюють дорослі. Однак ці переживання стосуються не вчинків, а оцінок іншими людьми. Унаслідок засвоєння норм і правил поведінки, формування самооцінки дитина переживає виконання (невиконання) цих норм, відчуваючи залежно від обставин радість, гордість або смуток, сором.

Суттєво змінюються і зовнішні прояви почуттів дошкільників, які поступово оволодівають умінням стримувати бурхливі, різкі їх вираження. 5-6-річна дитина може стримати сльози, вгамувати страх тощо, засвоює "мову" почуттів - прийняті у суспільстві форми вираження найтонших відтінків переживань за допомогою поглядів, усмішок, міміки, жестів, пози, рухів, інтонації голосу.

Найрізкіші прояви почуттів (плач, сміх, крик) пов'язані з роботою вроджених механізмів мозку і тільки у немовлячому віці мають мимовільний характер. З часом дитина вчиться управляти ними (стримувати, свідомо використовувати, інформуючи дорослих, однолітків про свої переживання, впливаючи на них). Витонченіші засоби вираження почуттів мають соціальне походження, дитина оволодіває ними шляхом наслідування.

Розвиток вищих почуттів у дошкільників

У дошкільний період у дитини інтенсивно розвиваються різноманітні вищі почуття: моральні, інтелектуальні, практичні і естетичні.

Вищі почуття - емоційні процеси, які виражають цілісне ставлення до світу, людей, відображають моральну позицію особистості.

Одним із найважливіших елементів системи вищих почуттів є гуманні почуття - переживання, у яких виражається ставлення до людей, визнання їх самоцінності, прав і свобод. Їх джерелом є взаємини з близькими людьми, доброзичливість, увага, піклування, любов дорослих.

Особливі переживання властиві ставленню дітей до своїх батьків: маму і тата вважають найкращими у світі людьми. Вони роблять багато компліментів своїм батькам, хочуть у всьому бути на них схожими. Основним приводом для радості є спілкування з батьками у спільній діяльності. Діти гостро переживають розлади у сім'ї, сварки з однолітками, несправедливість щодо них.

Оволодіння нормами поведінки також є джерелом розвитку моральних почуттів - переживань, у яких виявляється ставлення до суспільних подій та їх учасників, до себе. Переживання тепер породжуються тим, що думають про дитину дорослі й однолітки. Досвід таких переживань узагальнюється у формі моральних почуттів. Молодші дошкільники оцінюють вчинок лише з огляду на його безпосереднє значення для людей ("Битися не можна, а то попадеш прямо в око"), старші вже узагальнюють оцінку ("З товаришами битися не можна, тому що соромно ображати їх").

Могутнім фактором розвитку гуманних почуттів є сюжетно-рольова гра, у якій діти вчаться розуміти іншого, враховувати його становище, настрій, бажання, співпереживати. Радість від загального успіху, задоволення від виконання своїх обов'язків, незадоволення від поганої роботи діти переживають у трудовій діяльності, спрямованій на досягнення корисного для всіх результату.

Ознайомлення з працею дорослих формує любов і повагу до неї, намагання старанно працювати.

На 3-му році життя зароджується моральне почуття обов'язку. Малюк підкоряється вимогам дорослого, не усвідомлюючи їх смислу, не розуміючи значення для інших здійснених ним вчинків. Він лише фіксує і нагромаджує первинні моральні уявлення: "можна", "не можна", "погано", "добре", співвідносить їх зі своїми діями. Його емоційні реакції на позитивне і негативне у вчинках дорослих ще нестійкі.

Перші відносно складні прояви почуття обов'язку виникають у 4-5-річних дітей. На основі життєвого досвіду і первинних моральних уявлень у них зароджується моральна свідомість, вони здатні розуміти смисл вимог і співвіднести їх зі своїми вчинками і діями, а також з діями і вчинками інших.

У 5-7-річних дітей виникає почуття обов'язку щодо багатьох дорослих, однолітків, малюків.

Наприкінці дошкільного періоду дитина усвідомлює необхідність, обов'язковість правил поведінки і підпорядковує їм свої вчинки. Підвищується її здатність до самооцінки. Порушення правил, негідні вчинки викликають у неї ніяковість, почуття провини. У цьому віці почуття обов'язку ґрунтується не лише на прихильності, а поширюється і на людей, з якими дитина безпосередньо не взаємодіє, її переживання достатньо глибокі і тривалі.

У дошкільному віці вищі моральні почуття поглиблюють почуття гордості і самоповаги - задовлення від усвідомлення досягнутих успіхів, першості у чому-небудь, поваги до себе. До 7-ми років ці почуття набувають характеру індивідуальних стійких проявів особистості дошкільника. В одних дітей почуття гордості, самоповаги розвинені сильніше, вони не допускають приниження з боку дорослих і однолітків, інші - постійно перебувають під чиїмось впливом, нездатні і не прагнуть дати відсіч кривднику. Почуття гордості і самоповаги є важливим емоційним компонентом самооцінки дитини, що мотивує її поведінку.

Іноді ці почуття переходять у егоїзм - прагнення зберегти за собою право бути шанованим усіма, не маючи при цьому обов'язків щодо інших.

Товаришування і дружба починаються задовго до того, як діти усвідомлюють свої стосунки з товаришами відповідно до моральних норм. У 5-річних дітей переважає дружба по черзі з багатьма дітьми, яка залежить від обставин, або дружба відразу з кількома дітьми. Дружба з багатьма дітьми зберігається до 7-ми років, хоч у старшому дитинстві найчастіше виникає парна дружба - дружба двох дітей. Дружба невеликими групами виникає здебільшого у грі на основі ігрових, інтелектуальних інтересів і нахилів. Парна дружба супроводжується глибокою симпатією. Якщо малюк дружить з ровесником тому, що той з ним грається (гратися і дружити для нього означає одне й теж), то старший дошкільник грається з тими, з ким дружить на основі симпатії і поваги. Отже, парна дружба 6- 7-річних дітей поєднується з товаришуванням.

Із становленням пізнавальної діяльності відбувається розвиток інтелектуальних почуттів - переживань, які виникають і розвиваються у розумовій діяльності, спрямованій на теоретичне пізнання дійсності. Найяскравішими інтелектуальними почуттями є здивування і допитливість, що відображають ставлення дитини до нових фактів дійсності, які вона пізнає. Почуття здивування, що виникає як природна реакція на новизну, завдяки підтримці дорослого, дає імпульс для допитливості. Навколишній світ, природа приваблюють малюка таємничістю, загадковістю, спонукають до пізнання їх природи і суті. Здивування породжують питання, на які малюк намагається знайти відповіді.

Важливе місце у розвитку особистості дитини займають естетичні почуття - переживання, спричинені сприйманням та взаємодією з естетичними цінностями (почуття прекрасного і потворного, почуття гармонії, почуття ритму, почуття комічного). Їх розвиток пов'язаний зі становленням художньо-творчої діяльності дітей і художнього сприймання. У життєдіяльності дитини естетичні почуття взаємопов'язані з моральними: вона схвалює прекрасне і добре, засуджує потворне і зле у житті, мистецтві, літературі.

Для 3-4-річного дошкільника красиве обов'язково має бути яскравим, блискучим, нарядним тощо. Старший дошкільник починає знаходити красу у ритмічності, гармонії фарб і ліній, музичній мелодії, пластичності танцю. Сильні переживання викликає у нього краса природних явищ, пейзажів, святкових виступів. Чим краще дитина орієнтується у життєвих реаліях, тим різноманітнішими і складнішими є чинники, які породжують у неї почуття прекрасного.

Особливою категорією емоційних переживань, пов'язаних з діяльністю дитини, є праксичні почуття - переживання, зумовлені пізнавальною діяльністю, її успіхами і невдачами, труднощами здійснення. Передумовою їх виникнення є виконання певних дій: успіхи породжують яскраві позитивні переживання, які можуть не проявлятися бурхливо; невдачі - різкий прояв невдоволення. Пов'язані з діяльністю неприємні переживання можуть довго зберігатися у пам'яті дитини, внаслідок чого у неї з'являється невпевненість у своїх силах, страх перед новими завданнями. Іноді під впливом невдач виникає стійке негативне ставлення до діяльності, супроводжуване агресивними реакціями щодо важких дій, предметів, з якими дитині необхідно діяти.

До кінця дошкільного дитинства вищі почуття стають мотивами поведінки дитини. За допомогою них відбувається регуляція вчинків, дій, бажань відповідно до встановлених норм і вимог суспільства.

 

 

Особливості розвитку вольових дій дошкільників

Одним із перших проявів волі е розвиток довільних рухів. У молодших дошкільників вони ще недостатньо координовані, їм важко сидіти, дотримуючись однієї пози. Для цього спочатку малюку необхідно здійснювати зоровий контроль за положенням своїх рук і ніг, пізніше вони це здійснюють на основі м'язових відчуттів.

Розвиток довільних дій відбувається у процесі наслідування, яке включає такі етапи:

1) попереднє орієнтування. У результаті спостережень дитини за діями дорослого, інших дітей у неї формується образ необхідних дій;

2) здійснення показаних малюку рухів, доведення їх до певної досконалості, порівняння рухів із зразком.

Регулятором довільних дій є сенсомоторний образ.

Дитина у дошкільному віці вчиться досягати мети, переборюючи труднощі, оволодіває вмінням контролювати свою позу, сидіти спокійно на заняттях, починає управляти своїми сприйманням, пам'яттю, мисленням. Приблизно в 4 роки вона починає ставити перед собою спеціальну мету (наприклад, запам'ятати доручення дорослого, віршик); у середньому і старшому дошкільному віці - намагається творчо підходити до розв'язання завдань, пропонує різні варіанти, послідовно переходить від одного етапу до іншого.

У дошкільному дитинстві змінюються не лише вольові дії, а і їх роль у поведінці дитини. Волю у молодшому дошкільному віці становлять імпульсивні вчинки, вона проявляється лише за особливо сприятливих обставин. Кількість вольових проявів збільшується, але вони ще не є вирішальними у поведінці. Тільки у старшому дошкільному віці дитина здатна до тривалих вольових зусиль, хоча ще значно поступається школярам.

Отже, в дошкільному віці виникають і розвиваються вольові дії, основними напрямами розвитку яких є: розвиток їх цілеспрямованості; встановлення відношень між метою дій і їх мотивам; посилення регулювальної ролі мовлення у їх виконанні.

Розвиток цілеспрямованості вольових дій

Виконання цілеспрямованих дій спостерігається вже у немовлячому віці, наприклад, коли дитина ставить мету підповзти до іграшки. Ця цілеспрямованість ще не робить дію вольовою, адже дитину приваблює предмет, а справжня вольова дія відбувається на основі самостійно поставленої мети, яку сформулювала інша людина (батьки, вихователі, ровесники).

Цілеспрямованість починає формуватися у ранньому віці, проявляючись здебільшого у постановці, а не у досягненні мети, доведенні справи до кінця. Часто зовнішні обставини відволікають дитину, спричинюють її відмову від мети. Лише у дошкільному віці діти починають виявляти вміння тривалий час діяти відповідно до мети. Здатність дошкільників утримувати її залежить від складності завдання і тривалості його виконання. Наприклад, жодна 4-річна дитина не змогла заповнити у певному порядку різнокольоровими фішками 156 клітинок шахової дошки, однак це завдання виявилося під силу багатьом 5-6-річ-ним дошкільникам. Зменшення кількості клітинок до 64 зробило завдання посильним і для 4-річних дітей. Непросто дається дітям завдання, яке вимагає складної системи дій (наклеювання різних за розміром геометричних фігур за певним малюнком). Як правило, вони потребують нагадувань, порад про те, що потрібно робити на кожному етапі. Розчленування завдання на послідовні етапи, своєчасні нагадування про способи досягнення мети допомагають дитині організувати свої дії, підвищують їх цілеспрямованість, формують уміння виконувати їх самостійно і послідовно.

Велике значення для формування цілеспрямованості мають успіхи і невдачі при виконанні дій. На подолання труднощів і тривалість збереження мети молодшими дошкільниками вони ще істотно не впливають. Невдачі їх не засмучують, у них ще не відбувається внутрішня боротьба мотивів. Однак уже у середньому дошкільному віці невдачі в діяльності позбавляють дітей стимулу у досягненні мети, тому якщо діяльність успішна, діти намагаються довести роботу до завершення. Боротьби мотивів на цьому життєвому етапі ще немає. Лише у старшому дошкільному віці виникає прагнення перебороти труднощі.

Встановлення відношень між метою дій і їх мотивами

Розвиток волі дитини пов'язаний зі зміною мотивів поведінки, формуванням їх підпорядкованості. З появою цілеспрямованості на перший план виходять найважливіші для дитини мотиви, внаслідок чого вона свідомо, не відволікаючись, досягає поставленої мети. Серед них особливе місце починають займати суспільні мотиви (бажання захистити малюка, поділитися іграшкою, бути схожим на героя казки).

Під впливом виховання дитина оволодіває вмінням підпорядковувати свої дії віддаленим від мети мотивам, зокрема суспільного характеру (зробити подарунок малюкам, мамі). Однак у порівняно складній і тривалій діяльності дошкільники середнього і навіть старшого віку пам'ятають про мотив і підпорядковують йому свої дії лише у присутності дорослого, який запропонував завдання. Якщо дорослий виходить з приміщення, вони беруться за дії, що не відповідають завданню, або зовсім перестають їх виконувати. Це зумовлено сприйняттям дітьми дорослого як представника тих осіб, для яких виконується завдання. Залишені на самоті, вони швидко втрачають мотив, перестають про нього думати. Та якщо дорослий виходить, залишаючи замість себе одного-двох дітей виконувати його роль, робота продовжується на тому самому рівні. Аналогічну роль виконує і залишений на столі дорослим предмет, який нагадуватиме дітям про мету роботи. Це свідчить, що підпорядкування дії віддаленим мотивам, встановлення зв'язку між ними і метою (безпосереднім результатом дії) у дошкільному віці є ще недостатньо сформованим і вимагає підкріплення зовнішніми обставинами.

Особливого прояву волі дитини потребують ситуації, у яких збігаються два різноспрямовані мотиви, що породжує необхідність обирати між двома можливими рішеннями. У такій ситуації вибору неминуча боротьба мотивів, яка закінчується перемогою одного з них.

Діти раннього віку вже можуть переживати внутрішні конфлікти у зв'язку з протистоянням спонук. Однак найчастіше вони діють без свідомого вибору, під впливом сильнішої спонуки. Наприклад, за необхідності вибрати з кількох іграшок ту, що найбільше подобається, дитина розглядає їх, довго вагається, нарешті, вибирає. Коли дитині пропонують перейти з вибраною іграшкою до іншої кімнати, вона може, поклавши її на місце, знову поспіхом перебирати всі інші.

Інакше в аналогічній ситуації поводяться діти дошкільного віку. Навіть молодші дошкільники свідомо вибирають іграшку, обґрунтовують свій вибір і без особливих вагань беруть те, чого у них на той момент немає, а вони хотіли б мати. Це означає, що дошкільники вже здатні зважити свої спонукання, свідомо віддавати перевагу одному з них.

Посилення регулювальної ролі мовлення у виконанні дій

Виконання вольових дій залежить від мовного планування і мовної регуляції. У формі слів дитина формулює для себе завдання, обговорює можливі рішення під час боротьби мотивів, нагадує собі, для чого вона виконує дію, примушує себе досягати мети. Мовлення не відразу виконує у поведінці дитини регулювальну роль. Дитина оволодіває вмінням словесно спрямовувати і регулювати власні дії, застосовуючи форми управління поведінкою, які до неї застосовували дорослі. У процесі спілкування з ними і спільної діяльності дитина вчиться здійснювати дії або відмовлятися від них за словесною вказівкою.

У ранньому дошкільному віці дитина, добре розуміючи мовлення, використовуючи його у спілкуванні, ще не вміє виконувати за словесною інструкцією складні дії. Вказівки дорослого можуть спонукати дошкільника почати дію або зупинити. Мовлення дитини лише супроводжує дії і виражає їх результати, але ще не планує і не регулює їх. Дитина може позначити словами мету дії (намалювати м'ячик, побудувати будинок), однак не пояснить словесно, як її виконуватиме.

Для дитини середнього дошкільного віку мовні вказівки дорослих набувають стійкішого значення. Отримавши інструкцію і зрозумівши її, дитина відразу правильно виконує дії, починає застосовувати власне мовлення для їх планування ("Буду малювати зелений луг. Спочатку намалюю травичку, а потім квіточки") і керівництва ними. Спрямовуючи власні дії, вона, як правило, говорить уголос. Однак мовне регулювання їх ще недосконале.

Старші дошкільники вже здатні виконувати складні мовні інструкції дорослих. У словесному плануванні власних дій вони здебільшого не використовують мовлення вголос, а складають план і керують своїми діями подумки. Проте у важких випадках, які вимагають, наприклад, стримування сильних бажань, діти часто промовляють вголос.

Подолання труднощів у виконанні вольової дії відображається у свідомому вольовому зусиллі. Воля е реакцією на перешкоду. Безпосередньою передумовою вольового зусилля є усвідомлення перешкоди внаслідок розуміння ситуації, усвідомлення мети і засобів її досягнення.

Необхідною умовою виникнення волі є певний рівень розвитку самосвідомості.

Усвідомлення себе як суб'єкта діяльності породжує в дошкільника прагнення до самостійності, а також бажання діяти відповідно до вимог дорослих, бути "як усі". Дорослі ставлять дитині вимоги, а вона, в свою чергу, щоб бути визнаною, прагне виконувати їх. Це прагнення стає потребою дошкільника, яку він задовольняє завдяки своїй вольовій поведінці.

У дошкільному віці дитині для регуляції своєї поведінки потрібна зовнішня опора. Нею є виконання ролі у грі, під час якої правила адресуються дошкільнику не прямо, а через роль. Тому він легко дотримується правил у сюжетно-рольовій грі, хоч може порушувати їх у житті. Усвідомлення правил особистісної (не рольової) поведінки починається у дитини з 4-х років, насамперед в іграх із правилами, коли вона починає розуміти, що недотримання правил унеможливлює результат, позбавляє гру сенсу. Тоді вона починає мислити про те, як слід себе поводити. 

Про сформованість довільних дій можна робити висновки насамперед з активності й ініціативності самої дитини, яка не лише виконує вказівки вихователя ("Іди мити руки", "Прибери іграшки", "Намалюй кішку"), а й самоініціативно діє ("Підемо пограємося", "Давай водити хоровод").

Довільна поведінка - поведінка, організована за власними правилами і зразками, узгодженими з нормами, прийнятими в суспільстві.

Показником довільності є відносна незалежність дошкільника від дорослого у постановці мети, плануванні й організації своїх дій, усвідомленні себе не виконавцем, а діячем. У дошкільному віці на основі самооцінки, самоконтролю виникає саморегуляція власної діяльності.

Упродовж усього дошкільного віку дітей приваблюють не способи виконання діяльності, а її результат. 5-7-річні діти вважають самоконтроль особливою діяльністю, спрямованою на поліпшення роботи, подолання її недоліків. Попри те, вони легше контролюють однолітків, ніж себе, без впливу дорослого можуть і не усвідомлювати потреби у самоконтролі.

Оптимально розвивається самоконтроль в умовах взаємоконтролю, коли діти почергово виконують функції "виконавця" і "контролера". Це підвищує вимогливість до своєї роботи, бажання виконати її краще, прагнення порівнювати її з роботою інших, стимулює освоєння самоконтролю (співвіднесення виконуваної діяльності з правилом).